10 глава

*Мері

Цього ранку я не знайшла під дверима коробки з білизною та запискою. І Кріса я не бачила протягом доби. Хоч я й була ображена на нього, але й водночас сумувала за нашими перепалками й душевними розмовами. 

Я нервово кусала нижню губу, крутячись у кріслі. Мені не хотілося ображати Коллінза під час вечері. Декілька десятків разів я прокручувала в голові нашу розмову і придумувала сотні інших відповідей, але… У цьому не було жодного сенсу, бо минуле змінити не можливо. Єдиний вихід з цієї ситуації — піти до Крістофера й попросити пробачення. Однак, я була занадто горда й вперта для цього. Образа засіла глибоко в моєму серці і я не могла її перемогти. Мої ж думки мене виснажували і я ніяк не могла розслабитися. За цей час я могла б написати новий розділ своєї книги чи позасмагати на пляжі, але вирішила залишитися сам на сам з тарганами у моїй голові. У такі моменти я відчувала себе вкрай безпорадною та самотньою. 

— Заходьте, — промовила я, коли почула стукіт у двері. Мабуть, це знову офіціант. Я просила принести мені смузі. Надіюся, що моє замовлення вже готове й бодай це підніме мені настрій. 

А втім, доля вирішує зіграти зі мною у злий жарт і зараз я бачу перед собою Кріса з валізою. Моє серце пропускає декілька ударів, а потім я миттю встаю з крісла. 

— Я думала, що це офіціант, — виправдовуюся я, на що він просто киває. Серце мені підказує, що Коллінз геть не радий мене бачити, але щось таки його змусило прийти до мене. — Що ти хотів? — Мені б хотілося звучати байдуже, але кляте хвилювання стає на заваді. Коли я дивлюся на себе в дзеркало, то бачу дорослу та впевнену в собі жінку, але як тільки я заплющую очі, то переді мною все ще та маленька Мері, яка боїться вийти з натовпу й показати себе. 

— Ти чітко дала мені зрозуміти, що не хочеш летіти зі мною на Комо. Знаєш, після усіх тих слів у мене також зникло бажання, але вже пізно. Я маю туди зʼявитися і всі очікують, що я буду разом з тобою. У цієї ситуації є лише один вихід. Назви суму і я заплачу тобі за цю невеличку послугу. Так буде чесно. Тепер це буде вигідно для нас обох. — Мені здавалося, що Кріс не може впасти в моїх очах ще нижче, але як же я помилялася. Невже він гадає, що може все купити у цьому житті? Я що якась річ, яка має свою ціну? 

— Мені не потрібні твої гроші, Крістофере, — випалюю я, піднявши голову. У мене є гордість. Якщо він не зміг її в мені розгледіти, то це лише його проблеми, але аж ніяк не мої. 

— Але ти потрібна мені, Мері! — Я бачу, що йому вривається терпець. Мені не хочеться ще одного скандалу, тому я просто вказую йому на двері. 

— Йди, — шепочу я з неприємним клубком у горлі. Щоб не заплакати у його присутності я прямую на терасу. Однак, і кроку зробити не встигаю, як опиняюся в повітрі. 

— Вибач, ти не залишила мені вибору, Мері. Я сказав, що ти будеш зі мною і я дотримаю своєї обіцянки. — Він перекинув мене через плече, а іншою рукою потягнув валізу. Двері до мого номера він зачинив ногою. 

— Крістофере, це не смішно. Відпусти мене негайно! — Я почала звиватися неначе змія в його обіймах і бити його по спині, але результату нуль. Він навіть не реагував на мої спроби вибратися. Дзеленькання ліфта стало для мене ще більшим шоком. — Ні, тільки не це. Будь ласка. Благаю! — Він ніяк не відреагував і заніс мене у цю залізну коробку. Мені стало складно дихати, коли двері зачинилися. — У мене клаустрофобія, — випалила я, а потім залилася слізьми. І лише після цього він опустив мене на землю й поклав долоні на плечі. 

У мене просто не залишилося сил. Я дозволила йому себе обійняти й плакала поки ми не спустилися на перший поверх. 

— Мері, я не знав… — Його голос відлунням звучав у моїй голові. Я не хотіла більше ніколи його чути. 

Коли я підвела розчервонілі очі вгору, то побачила його співчутливий погляд. Він запізнився з вибаченнями. Цей вчинок став черговим доказом того, що Крістофер Коллінз — це та людина, яка піде по головах заради досягнення своїх цілей. Він перетворить мене на попіл коли дізнається, що я його найбільша конкурентка. Єдиний вихід з цієї ситуації — завдати удару першою. Ще декілька годин тому я вагалася чи роблю все правильно. Я навіть роздумувала над тим, щоб забрати свою кандидатуру з конкурсу, але зараз…  

— Я благала тебе зупинитися, Крістофере. — Адміністратор готелю вже наближається до нас, щоб зʼясувати у чому справа, але я жестом показую, щоб він не наближався. 

— Я… — Він нервово проводить пальцями по своїй густій шевелюрі. — Не хотів тебе налякати. 

— Але тобі це прекрасно вдалося. — На 1% я таки була йому вдячна, бо тепер мені не було страшно абсолютно нічого. — Задоволений? — запитую, розвівши руки. Я виглядаю нікчемно. Моє волосся стирчить у різні сторони, ніс та щоки почервоніли, цівки поту змішані зі сльозами вкрили моє лице й футболку Коллінза, яка ще досі на мені. 

— Ти можеш повернутися у номер, Ме… — Я прикладаю вказівного пальця до його вуст і не даю договорити. Він вирішив мене принизити, а тепер йому стало соромно? Гаразд, кого я обманюю! Крістоферу Коллінзу не відомо про існування такого почуття як «сором». 

— Е, ні, Крісе. Цю справу буде доведеною до кінця. — Я беру його за руку й тягну у бік виходу з готелю. Надіюся, що я не перелякаю усіх італійських чайок своїм зовнішнім виглядом зараз. 

На вулиці на нас вже чекає таксі. Я передаю водієві валізу й сідаю позаду. Крістофер мовчки вмощується поруч зі мною, перебираючи пальці. Я дивлюся на нього у дзеркало й бачу, як він відводить погляд. От і нехай. У мене немає жодного бажання теревенити з ним по дорозі в аеропорт. 

Коли ми сідаємо на приватний літак Коллінза, то я всю дорогу дивлюся у вікно, схрестивши руки на грудях. Між нами відстань лиш декілька сантиметрів і його лікоть торкається мого, але насправді між нами прірва, наповнена гнітючою тишею. Мої груди здіймаються вгору від уривчастого дихання та болю, що пронизує серце.