Сон

Вона йшла до весни, а він — до літа,

Тому й не стрілися вони.

Та ніч наснилася обом у квітах,

У чарах ніжності й краси.

Вони хотіли приховати

Любові щирість, почуття.

І погляд, ніби вперше чи востаннє,

Волає звідусіль про каяття.

Покаятись не пізно в злодіяннях…

Ніхто любов цим не назве.

Любов жива у сподіваннях,

І час рікою вже пливе.

А він зустрів її недавно,

Та відчуття — як півжиття.

І розуміє все з півжеста,

Немов це було забуття.

Вони зустрілися нарешті:

В душі обох цвіла весна.

Все те, що любов’ю зветься,

Не потребує забуття.

Віддай любов до останньої краплі!

Живи, ніби востаннє!

Подорожуй у солодкому сні,

І будь собою у житті.

Післямова до вірша «Сон»

Іноді саме уві сні душа наважується зробити те, на що бракує сили вдень. 
Цей вірш — не про зраду, а про зустріч.

Про ту несподівану, майже містичну мить, коли двоє, що йшли різними шляхами,

раптом опинились на одній стежці — і впізнали одне одного.

Це не була весна тіла, це була весна духовного пробудження.

Вони довго йшли — кожен до свого літа,

але лише у сні, де немає страху й заборон,

дозволили собі бути — собою.

Відчути. Повірити.

Бо справжня любов не просить дозволу. Вона просто є.

І коли вона приходить — вона не потребує виправдань,

вона не прагне володіти, вона лише каже: «Живи. Віддай. Не бійся».

Цей вірш — як ніжне нагадування:

у снах іноді більше правди, ніж у дні.

Іноді саме сон говорить про те, чого насправді хоче серце.