Написано серцем, продиктовано любов'ю

Ніжність

Не хотілось Тебе відпускати

Із обіймів моїх м'яких.

Відмовлялась добро забувати,

Яскраві моменти стирати.

Пам'ять збереже добро,

Світло палатиме в Тобі.

Зникне навіки зло,

Згорівши в тенетах любові.

Любов ніжна і свята

Світитиме, мов ліхтарі.

Щастям співає душа,

Посівши місце на вівтарі.

Почуттями сповнене серце

Житиме довго, як світ.

Сині очі, ніби озерця,

Залишать у серці слід.

Погляд усе розкаже:

В ньому загадка і біль.

Неодмінно дорогу покаже

Та про все без слів розкаже.

Довго казало сумління,

Що він не належить мені...

Але настало прозріння,

Відчинивши двері Тобі.

Післямова

Цей вірш народився не з гріха, а з правди.

З ніжної, світлої любові, яка прийшла не тоді, коли її чекали,

але саме тоді, коли душа вже майже втратила здатність вірити в себе.

Це не любов, що нищить — а любов, що лікує.

Не пристрасна пожежа, а світло лампи, яка м’яко світить у темному кутку серця.

Довго сумління намагалося переконати:

«Тобі не можна, він не твій».

Але серце відповіло інакше:

«Якщо це світло, якщо це правда, — значить, це моє».

Любов — це не гріх.

Гріх — це жити без любові.

Гріх — це забути, що душа має право співати.

Цей вірш — про жінку, яка більше не приховує себе за маскою правильності, а дозволяє собі відчути, жити, бути.

І в цій «зрячій любові» — сила, свобода і ніжність.

Подобається

#2242 в Різне
#481 в Поезія

Відредаговано: 09.06.2025