Главах п'ята: Назад у минуле

П'ять років тому

Аліса поверталася додому після занять, очікуючи застати там брата. Але біля під'їзду стояли двоє поліцейських, які безперервно стукали у двері квартири.

Одного з них вона одразу впізнала.

Петро.

Напарник і старий друг Богдана.

— Що відбувається? — стривожено запитала вона.

Петро повернувся й серйозно подивився на неї.

— Алісо? Богдан удома?

— Судячи з усього, ні.

Другий поліцейський переглянувся з Петром.

— Ти знаєш, де він може бути?

Аліса похитала головою.

— Гадки не маю.

На кілька секунд запала тиша.

— Будь ласка, якщо він повернеться додому, одразу зателефонуй мені, гаразд?

— Добре.

Минув день.

Богдан так і не повернувся.

Аліса десятки разів телефонувала йому, але чула лише один і той самий голос:

— Абонент поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше або залиште голосове повідомлення після сигналу.

З кожною годиною тривога лише посилювалася.

Щось було не так.

І це погане передчуття не давало їй спокою.

Наступного ранку задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім'я Петра.

Аліса відповіла майже миттєво.

— Богдан знайшовся?

На тому кінці дроту запала тиша.

— Алісо...

Серце боляче стиснулося.

— Що з братом?

Петро важко видихнув.

— Сьогодні вранці Богдана знайшли біля мосту. Застреленого 

Світ навколо ніби завмер.

— Що?..

— Слідство попередньо вважає, що це самогубство.

Телефон ледь не вислизнув із її рук.

— Ні...

Голос зірвався.

— Це неправда. Він не міг так вчинити.

Сльози самі покотилися щоками.

— Мені шкода, — тихо сказав Петро. — У його руці знайшли передсмертну записку. А в другий був його пістолет.

Вона заплющила очі.

Ні.

Це не могло бути правдою.

— Можеш приїхати до відділку?

Кілька секунд вона не могла відповісти.

— Я скоро буду.

За годину Аліса вже сиділа у відділку.

Її руки тремтіли, поки вона читала записку.

"Мені шкода.

Пробач, Алісо.

У мене не було іншого виходу. Не плач за мною занадто сильно. 

Ти моя найдорожча сестричка, тому бережи себе."

Вона перечитала її ще раз.

І ще.

Але не могла повірити.

Це було неправильно.

Щось у цій історії не складалося.

Вона підняла погляд на Петра.

— Ти віриш, що він справді це зробив?

Петро мовчав кілька секунд.

Потім похитав головою.

— Ні.

Аліса відчула, як серце пропустило удар.

— Тоді чому справу закривають?

— Тому що всі докази вказують саме на це.

Він опустив очі.

— І я нічого не можу змінити.

Уперше за весь цей час Аліса побачила, наскільки безсилим виглядав Петро.

— Я дізнаюся правду, чого б це мені не коштувало.

Минув тиждень, після смерті Богдана .

Для всіх це було самогубство 

Але не для мене — Ні

Я сиділа в кабінеті Петра й знову й знову переглядала фотографії з місця події.

Міст.

Кров на бетонні.

Пістолет.

Передсмертна записка.

Усе вказує на самогубство, все занадто ідеально і просто.

Наче хтось дуже постарався всіх переконати у тому ,що мій брат сам натиснув на курок.

—Ти знову переглядаєш матеріали? — почувся голос Петра.

Я підняла голову.

— Ти сам казав що не віриш у самогубство.

—Не вірю.

— Тоді чому справу закрито? 

— Тому що у мене немає вагомих доказів.

Я стиснула фотографію так сильно, що вона зім'ялася.

— А якщо я їх знайду?

Петро мовчав.

— Алісо...

— Якщо я знайду докази,  ти відкриєш справу?

Він подивився мені прямо в очі.

— Відкрию.

— Я знайду докази, не дивлячись ні на що.

— Ми знайдено.

Я подивилася на Петра й кивнула.