Глава четверта:Повернення минулого.

Аліса 

Коли я вийшла з будівлі Джеймс вже стояв біля машини 

— Нарешті 

— Минуло менше хливини 

— Для тебе, можливо 

Я леше закотила очі і попрямувала до своєї машини. 

—  Я поїду на своїй.

— Зустрінемося на місці. — Відповів Майк й махнув мені рукою.

Вони сіли в службову машину й рушили першими.

За двадцять п'ять хвилин я зупинилися біля художньої галереї.

 На місці вже стояло кілька поліцейських автомобілів та фургонів криміналістів 

— Галерея? — здивувалася я.

— Вбивство може статися будь-де.— одразу відповів Джеймс.

Ми прийшли під жовтою стрічкою.

У центрі зали перед виставкою лижав чоловік років сорока.

— Слідчий Орлов—  звернувся до нас один з поліцейських.

— Особу встановили?—  одразу запитав Джеймс 

— Так.Віктор Кравець. Власник гарелеї  

— Що кажуть свідки? 

— Нічого підозрілого не помітили. Кравець проводив виставку, після раптово почав задихатися і впав на підлогу 

Я присіла біля тіла

На перший погляд нічого незвичайного

Але дещо привернуло мою увагу.

Права рука жертви лежала неприродно.

Усі пальці були зігнуті окрім вказівного.

Я підвелася й рушила в напрямку, куди вказував палець.

На стіні висіла велика картина майже на всю стіну.

Білі лілії 

А на них падав кроваво- червоний дощ забарвлюючи окремі пелюстки 

— Насолоджуєшся картинами замість роботи?

Поруч з'явився Джеймс.

— Ти знаєш чому я тут.

 Він уважно оглянув картину 

— Є здогади чому саме сюди вказав палець? 

— Зараз дізнаємося.

Я підійшла  ближче й привела пальцями по рамці 

Нічого.

Ще раз.

І раптом відчула невеличке заглиблення.

— Бінго.

З-за картини я дістала флешку.

— Флешка? — Джеймс одразу потягнув руку.

— О ні. Це моя знахідка.

—Перевірятемимо разом.

Скоріше це звучало не як пропозиція 

А як наказ.

Коли ми повернулися до центральної зали. Майк вже керував транспортуванням тіла.

— Побачимось у відділку.— кинув Майк 

Він забрав службову машину й поїхав разом з бригадою.

Тому назад ми з Джеймсом вирушили на моєму автомобілі.

Усю дорогу до відділку ми мовчали.

І це було дивно, проте радувало.

Припаркувавшись біля відділку, ми увійшли в середину.

Майк одразу перехопив Джеймса й потягнув до лабораторії.

Я ж попрямувала далі, щойно ввійшла до відділу побачила незнайомого хлопця.

Світле волосся.

Худорлява статура.

— Ти ще хто? 

Хлопець вздригнув й підняв голову.

— О, ти певне, Аліса? 

Він не дав мені відповісти.

— Іван, але всі звуть мене Ваня. Займаюся пошуком інформації , цифровими доказами й усієї нудною роботою ,яку ніхто не хоче робити.

— Джеймс про тебе не згадував.

— В його репертуарі 

—  Є ще хтось, про кого він мені не розповів?

Ваня задумався.

— Якщо ти не знаєш Майка то наче ні

— Знаю. — Я пішла до свого столу й дістала флешку.

Точно 

Ваня байдикував кидаючи тенісний м'яч об стіну.

Я вставила флешку в ноутбук 

На екрані з'явилося вікно 

Введіть пароль.

— О, чудово — я простогнала й відкинулася на спинку стільця.

— Проблеми? — поцікавився Ваня й підійшов до мене.

— Допоможеш?

Його очі одразу загорілися 

— Звісно.

Він вихопив ноутбук з моїх рук.

— Це щось важливе?

— Вбивця сховав флешку на місці злочину,як думаєш?

— Зрозумів.

Його пальці забігали на клавіатурі.

— Дай мені п'ят хвилин.

— Усі кажуть п'ять хвилин 

— А я справді вкладаюся.

Рівно за п'ять хвилин, Ваня різко стукнув долонею по столу.

— Готово.

Я підвелася й підійшла ближче.

— Ну що ж — промовила я — подивимося що нам залишили.

Ваня натиснув на перший файл.

На мить екран потемнів.

Потім з'явилося фото.

Я завмерла.

— Ні...

На екрані було обличчя людини, яку я бачила багато років тому.

Людину, яку вважала мертвою.

У грудях все стисло і стало важко дихати.

— Ні. Не може бути...

— Алісо? — Стривожено озвався Ваня.

Я його майже не чула.

Мій погляд був прикутий до екрана.

До обличчя покидьока, що мав залишитися в минулому 

Зараз на екрані, здавалося дивився просто на мене.