Розділ 5

 /Маргарита/

  Одного ранку прокинувшись, я дізналася, що мій звичний світ розвалився на уламки. Він упав, як картковий будиночок від легкого подиху вітру. Все, що я раніше знала, у що вірила і що любила, перетворилося в прах. Й причиною тому стала моє безмежне кохання до не того чоловікова. Але, чи знала я про це? Ні, я не знала.

 Скільки часу я жила у брехні? День? Тиждень? Рік? Зараз, я вже й не згадаю з точністю. Його вчинок назавжди отруїв моє життя і випалив в моїй душі абсолютно все; й робив він це з великим задоволенням.

 На жаль, але мені так і не вдалося зрозуміти, чому саме я? Чому, саме мене він вибрав в ролі жертви? Ці питання довгий час мучили мене, перетворюючи мої дні та ночі в кошмари.

 А ще була моя сім’я. Люди, які дізнавшись про мою помилку – немов гієни накинулися на мене. Їх не цікавило мій стан, мій біль та сльози. Їм було абсолютно все одно на те, що я відчувала після зради. Брат і сестра відвернулися від мене, обрізавши будь-які зв’язки зі мною, мати докірливо дивилася вслід, а батько... Він звинуватив мене у всіх смертних гріхах, відняв сенс життя і змусив виконувати його дурні накази під страхом смерті.

 І я б з радістю прийняла й смерть. Я б із задоволенням позбавила душу від глибоких ран і синяків, які мені залишив Міхаель. Я б з радістю, але мені було заради кого жити.

 Єдине, що тоді врятувало мене від безвиході та не давало остаточно збожеволіти – моя крихітка Надін. Мій ніжний янгол, якого мені дарували небеса.

 Дізнавшись про вагітність, я немов ожила. Я отримала другий шанс на щастя. Та, ніхто не був радий моїй дитині. Ніхто крім мене. Та батько забрав її, залишивши в моєму серці лише порожнечу.

 – Моя маленька ... – тихенько шепочу, погладжуючи потертий шматочок паперу. На цій фотографії моя дівчинка тільки народилася і зробила свій перший подих. Я навіть не встигла намилуватися нею. – Я так багато не встигла зробити...

 Солоні сльози давно стали моїми супутниками. Вдень, вони допомагали пережити ще один день без мого янгола, а вночі – навіть зігрівають душу.

 Сьогоднішній вечір не стане винятком, і я також засну в сльозах. Щоб уже завтра, начепивши чергову усмішку, відіграти роль безмежно закоханої вагітної нареченої.

 «Чорт!» – подумки я прокляла себе за те, що збираюся зробити. Але, іншого виходу у мене немає.

 Якщо я не виконаю наказ батька, він назавжди забере у мене доньку. Його навіть не зупиняє те, що вона являється його внучкою. Моя Надін – його кров і плоть. Але, батькові наплювати на все в цьому світі, крім власного егоїзму і зелених папірців. Він живе і дихає лише заради них. Я навіть боюся подумати, на що ще готовий мій батько в гонитві за своєю мрією. І скільком людям він вже встиг поламати життя?

 Ранок зустрів мене яскравим сонячним світлом і глухим стуком у двері. Це батько. Його незадоволений голос я чітко чую і мені стає гидко. Він кричить на весь поверх готелю, де ми оселилися.

 – Що трапилося? – сонна, я все-таки підіймаюся з ліжка і відкриваю йому двері.

 Він невдоволено фиркає і без запрошення заходить в номер. Він же господар життя, навіщо йому дозвіл?!

 – У тебе пів години на збори, – він ходить по кімнаті, нервуючи цим мене, – Марго, жвавіше. Я не люблю чекати!

 Його крик змушує здригнутися. Я ніколи не звикну до цього насильства. Скільки я себе не вмовляла, що його характер не змінити, а все одно боляче. Сльози образи доводитися ковтати мовчки, стиснувши кулаки так, щоб нігті вп’ялися в шкіру. Боляче, до оніміння рук.

 – Почекай мене, будь ласка, в холі, – промовила я, й не дочекавшись відповіді, попрямувала у ванну.

 Холодні струмені води водоспадом падають на плечі. Я здригаюся всім тілом від температури води, але продовжую стояти нерухомо. І лише коли тіло починає німіти та тремтіти від холоду, вимикаю воду і повертаюся в кімнату.

 Я збираюся швидко, надівши на себе те, що вже підготував батько. Скромну сукню кольору стиглої вишні, туфлі човники й непримітні коштовності у вигляді кулона та браслета. Зробивши макіяж, щоб приховати злегка опухлі очі, я розчісую волосся, зібравши їх в невеликий хвіст на маківці.

 Батько чекає мене в призначеному місці, нервово поглядаючи на Rolex на лівому зап’ясті.

 – Я готова. – кажу майже пошепки.

 Батько кидає на мене, як завжди, незадоволений погляд, та тягне за собою. Ми йдемо мовчки. Нам нема про що розмовляти, не дивлячись на те, що ми сім’я. Хоча, це занадто гучна назва для наших відносин. Швидше, він пан, а я його позашлюбна дочка від якоїсь кріпачки. І в будинок взяти не може, й викинути шкода.

 – Хоффман старший вже у нас в кишені. Але, ось Нік, він може викинути якось фортель. – Він стиснув мою долоню. – Марго, ти повинна бути переконливою, як ніколи.

 – Так, батьку. – відповіла на видиху, подумки проклинаючи його.