Розділ 2

/Маргарита/

 Наша перша зустріч була не випадковою. Величезний шикарний ресторан, смачна їжа і дороге вино. В залі грала класична музика, розбавляючи розмови та сміх відвідувачів.

 Він увійшов першим. Високий, ставний чоловік. Таке ж світло-русяве волосся, як і у брата і небесно-блакитного кольору очі. Одягнений був у строгий чорний костюм, який підкреслював стрункість статури, а дорогий годинник на зап’ясті ‒ свідчили про статус чоловіка.

 Більшість жінок, котрі сиділи в залі звернули свою увагу на цей об’єкт. Ні, він не був казково гарним чи сексуальним. Просто чоловік володів якоюсь незвичайною силою, що заворожувала.

 Але, особисто мені, було все одно на Томаса Хоффмана, як і на всіх тут людей. Однак, обставини змушували бути ввічливою і брати участь в даному маскараді.

 ‒ Не варто так хвилюватися, Марго. ‒ голос Бєркхардта відволік від розглядання його брата.

 ‒ Але, вони ж твоя сім’я. ‒ я посміхнулася. Награно, але головне, щоб ніхто не помітив цього.

 ‒ Все буде добре. ‒ твердив голос нареченого.

 Але я знала, що добре вже ніколи не буде. У моєму житті немає більше місця для щастя і банальних радощів. Єдине, що мене цікавило ‒ це досягти мети, будь-якими способами. І можливо, тоді я і зможу пізнати радість життя. А поки що доведеться грати роль зразкової нареченої, та ідеальної дочки.

 «Боже, дай мені сили!»

 ‒ Звичайно, Нік. ‒ відповіла дуже солодким, нудотним голосом. І самій стало огидно.

 Перша наша розмова з Томасом відбулася в напруженій атмосфері: криві посмішки, косі погляди, наповнені люттю. Вона, подібно вогню, палала в очах Хоффмана. Не помітити його невдоволення було неможливо.

 «Не важливо, що про мене думають інші. Вони бачать і знають лише те, що їм показано». ‒ повторювала я, як мантру, не бажаючи здатися слабкою.

 Життя і люди навчили приховувати свої справжні емоції й бажання. Спасибі, навчили. Урок був засвоєний. Пізнавши всю красу людської зради, я присягнулася більше ніколи не впускати сторонніх у свій світ і своє серце.

 Я продовжувала жити, намагаючись вихопити у долі квиток на свободу. І мені було життєво необхідно одружити на собі Ніколаса. Чому саме його вибрав батько я не знала. Та й не питала, не особливо бажаючи знати про людину, якій, можливо, я збиралася зруйнувати життя.

 Зустрічі з Бєркхардтом, як і з його родиною ‒ я дико боялася. Попри всю мою незворушність і напускний пафос, всередині мене, все ще жила маленька дівчинка, яка потребувала захисту. І якщо знайомство з Ніколасом пройшло гладко і рівно, то вечеря з його родичами, розізлила мене до чортиків.

 Той вечір, я ще довго згадувала холодними вечорами, впиваючись ненавистю молодшого брата Ніколаса. Його цинізм і неприязнь чіпляли більше, ніж награна дружелюбність і фальшиві посмішки.

 В якийсь момент, саме його злість і бажання очорнити мене, стали джерелом моєї сили. І чим більше він ненавидів мене і намагався вигнати з життя Ніка, тим сильніше і завзятіше я хотіла перемогти в цій сутичці.