Розділ 1

Твоя ненависть ‒ мій порятунок.

/Маргарита/

 Десь в околицях Парижа.

  Я підійшла до величезного вікна і відсунула фіранки. Перед очима відкрилася панорама улюбленого міста. І я була б нескінченно рада сонячному дню, адже тоді можна буде побродити по знайомих вуличках і насолодитися місцевим морозивом.

  Париж став єдиним місцем у світі, де я можу відчути себе, як вдома. Саме сюди я втікаю кожен раз, коли знову розчаровуюся в житті. Ось і цей випадок не став винятком. Мільйонна за рахунком сварка з батьком-тираном остаточно розхитала мої нерви.

  Але чи надовго? Скільки ще я буду ховатися від самої себе і прикидатися? Що мені потрібно зробити, щоб нарешті заспокоїти батька? А головне для чого?

 «Я сильна! Я впораюсь!» ‒ шепочу собі, намагаючись зупинити сльози. Але, марно!

  Щоб хоч якось заспокоїтися, підходжу до журнального столика і беру в руки пачку сигарет та запальничку. Скільки б разів я не намагалася кинути палити, все без пуття. Хоча, можливо, що саме ця шкідлива звичка ‒ найкращий спосіб заспокоїти нерви й не зійти з розуму від безвиході.

  Вийшовши на балкон, я запалила цигарку. Потім, я зробила пару затяжок, насолоджуючись смаком сигаретного диму з ментолом і спостерігаючи за тим, як прокидається місто. Хоч Париж і був гучним туристичним місцем, я завжди знаходила тут спокій і затишок, якого мені так не вистачало в старому Мюнхені.

  Телефонний дзвінок порушив мою ідилію. Насупивши брови, я трохи зіщулилася і підійшла до ліжка, щоб взяти мобільник. Кинувши погляд на дисплей, я побачила ім'я батька.

  «Ну що ти хочеш від мене?» ‒ я була незадоволена дзвінком, але все-таки вирішила відповісти. Все одно він не перестане дзвонити, поки не дістане мене.

 ‒ Так, тату. Я тебе слухаю.

 ‒ Де ти там байдикуєш, а? Досить страждати дурницями! Тягни свою дупу назад! ‒ в грубій формі мовив батько. На його провокацію, я лише подумки вилаялася.

 ‒ Навіщо? Минуло лише два дні, як я поїхала, ‒ сперечатися з ним було марно. Я прекрасно знала, що мій батько не потребує пояснень. Ця людина не питає, а вічно вимагає!

 ‒ А для того, моя дорога, що поки ти Бог знає де вештаєшся, твого благовірного зваблять і вкрадуть. І оком моргнути не встигнеш. Якщо він вже не зрадив і не думає про те, якби це кинути тебе! ‒ заявив батько, при цьому не шкодуючи почуттів власної дочки.

 ‒ Не може такого бути, у нас же домовленість, пам’ятаєш? ‒ серйозно відповіла йому, щоб батько зменшив свій запал.

 ‒ Ти зовсім дурна? І звідки у мене така недолуга дочка? ‒ висловився він.

 Я важко видихнула, відчувши, як по щоці скотилася сльоза. Як би я не старалася, а батько ніколи не буде любити мене. Мені не раз здавалося, що цей зарозумілий і грубий чоловік не вміє бути ніжним і чуйним навіть з власними дітьми. Особливо, якщо це стосується його справ або грошей.

 ‒ Батьку перестань! Я цілий рік зображала ідеальну наречену! Дай мені хоч трохи відпочити! Тим більше, що Ніколас зараз в Москві у справах, ‒ заперечила я, витираючи сльози.

 «Скільки ще я танцюватиму під дудку батька?»

 Хоча, куди мені йти? Кому я потрібна? Всі друзі зі мною були лише через гроші татка. Вже не кажучи про єдиного чоловіка, якого я покохала. Того, хто розтоптав моє серце, немов маленьку комашку.

 «Ти ніхто! Ще одна розпещена батькова донечка! Думаєш, ти комусь потрібна? Ні, Марго! Всі хочуть грошей твого батька! І навіть я спав з тобою через це! Ти справжня дурепа! Але завдяки тобі, я дуже скоро розбагатію!» ‒ голос чоловіка часто звучав в моїй голові, змушуючи знову і знову переживати той момент.

 ‒ Марго, кулею в аеропорт! Я двічі не повторюю! І щоб цього разу все вийшло!

 ‒ Ну, будь ласка, тату! ‒ жалібно мовила я, не маючи сили придумати, як ще мені захиститися від його погроз

 ‒ Слухай, Марго, мені потрібен результат! Або ти зробиш те, що я говорю, або будеш жити на вулиці! І не змушуй мене повторювати, через кого вся ця каша заварилася! ‒ пригрозив він.

 ‒ Я вже сто разів попросила у тебе вибачення! Скільки можна нагадувати мені про минуле?!

 ‒ Мені до лампочки твої вибачення! Потрібно було думати, до кого в ліжко стрибати! Знаєш, що мені довелося підписати, щоб твоє обличчя не з’явилося у всіх газетах? ‒ прокричав у трубку він.

 ‒ Я зрозуміла! Замовлю квитки на завтра. ‒ Ледь чутно промовила я. Цей бій я програла.

 ‒ Ось і розумничка! Зваб його, нарешті! Це у твоїх же інтересах! ‒ не дочекавшись якої-небудь відповіді, батько скинув виклик.

  А мені нічого не залишалося, як опуститься на підлогу і заплакати. Я не знала, чому моє життя, раптом, перетворилася на справжнє пекло, а кожен новий день був випробуванням на міцність. Та звинувачувати не було кого, окрім себе.

 Посеред цього божевілля, я розуміла, що лише виконавши указ батька, мені вдасться отримати квиток на свободу. А отже, я повинна була одружити на собі Ніколаса Бєркхардта.

 Та все б нічого, якби в моє життя не увірвався той, чия ненависть затьмарила мою любов до свободи.