Глава 2

Прохолодний морський бриз вдаряв мені в обличчя. Я їхала на великій швидкості, з кожною хвилиною наближаючись до кордону Італії та Франції. А там не за горами й Монпельє.

Безлюдна нічна дорога ощасливлювала мою розбурхану мертву душу. Їхала, на подарованому батьком перед моїм від'їздом, байку.

І як там кажуть, що небезпечне, те чудове. Так і мене завжди приваблювала швидкість, що ховала в собі загрозу та високі ризики, а зараз я перетворюю все омріяне в дійсність. Тож нараз мчусь без шолома без жодного страху, адже переді мною відкрили двері вічність та не абсолютне безсмертя.

І чомусь багато хто вважає безсмертя перевагою вампірського життя. Звісно це круто, але є але. Невразливість набридає. Безсмертя йде пліч-о-пліч з самотністю, що з часом перетворює тебе на байдужого монстра. І взагалі, як казав капітан Джек Горобець, цікавіше жити не знаючи, який момент стане для тебе останнім. І кожен шматочок твого тіла живе цією нескінченною таємницею.

Доки їхала, згадала свої останні моменти з життя людиною. Той епізод життя, коли я хотіла покінчити з ним. Пам'ятаю як зараз. Стою на узбіччі траси, тоді теж була ніч, але інколи проїжджали машини. Причини, що змусили мене вчинити самогубство для когось здадуться нікчемними, але для мене... 

Усе моє життя котилося в прірву з дванадцяти років, я втрачала всіх, хто був для мене дійсно важливим, хто підтримував і робив щасливою. Ці люди і тварини не замінювалися, натомість, тих, хто робив боляче з'являлося все більше. Спочатку я втратила надію і стала байдужою абсолютно до всього, чим ображала інших. Весь світ для мене став зібранням гнилих створінь, і мені не хотілося бути такою ж. А ще якесь почуття провини, що я не змогла зберегти дорогих мені людей. 

Вже сіла на мотоцикл, завела транспорт, декілька разів обдумала рішення,яке так і залишилося незмінним.І треба ж було, якомусь красунчику захотілося позмагатися на перегонки. Ну чому я, навіть, померти без перешкод не можу. І сталось так, що я погодилася. Подумалось, наостанок можна. Ну короче, ми поїздили, доречі я перемогла ( а може джентльмен і піддався). І він запропонував непристойне для мене. Він напряму спитав чи хочу я стати вампіром. Я тут взагалі-то вбитись збираюся, вас це не хвилює бува. Але з іншого боку, це альтернативний варіант. Я ж помру, але не до кінця.

 Чомусь мною оволоділа думка, що смерть зможе виправити моє положення. Я цілком розумію, що це не так, але викинути з підсвідомості цей задум у мене не вдалося. Я знаю, що смерть не вирішить всього, що сталося за ці роки, але вона покращить моє становище.

Та й дивно, з яких пір, вампіри підходять і запитують:" Чи хочеш ти стати вампіром?" А може це реалії сучасного світу. І ще мені здалося, що він заглянув всередину моєї душі, або ж за допомогою гіпнозу вивідав те, що змусило його поступити так прямо. 

А все, що я пам'ятаю після того вечора, це ранок, коли я прокинулася сама у пентхаусі на березі моря, вже будучи вампіром зі страшенним голодом і великим запасом крові в пакетах, якого мені вистачило тільки на перші дні. Зараз розумію наскільки дивно це виглядає зі сторони. І який безвідповідальний вампір мені зустрівся.

***

Два дні я провела в дорозі, і от, нарешті, прибула у величне місто Франції — Монпельє. Воно повністю виправдало мої очікування. Нескінченна течія машин, які сигналять один одному, часто зупиняються на світлофорах, з невдоволенням пропускаючи потік людей, які поспішають у своїх справах. В двух словах, звичайна міська метушня, від якої я завжди намагалася триматися подалі, через, що й обрала для проживання затишне містечко в Італії.

Я припаркувала свого залізного коня біля ресторанчика, зняла шолом( кордон я пересікала в ньому і по місту їхала, не порушуючи правил дорожнього руху) поправила зачіску, і впевнено рушила у будівлю з надією, що тут знають англійську. Та все таки не ховала телефон далеко, якщо знадобиться користуватися перекладачем. 

Ресторан з середини виглядав стильно. Коричневі, під колір кавових зерен, стіни, темно коричнева підлога та біла стеля гармонійно поєднуються з вінтажними меблями. Кафе складалося з двох кімнат: перша просторна звичайна зала зі столиками, прикрашена картинами модерністського стилю, а інша менша за розмірами та з барною стойкою.

Я пройшла в другу кімнату та зайняла місце біля вікна. До мене відразу підійшла офіціантка та запропонувала меню, сказавши при цьому щось на французькій. Як я шкодую, що не вчила цю мову, коли була можливість. Зараз припускаю, що ця мила дівчина привіталася, як цього вимагає її робота. 

— Ви знаєте англійську чи італійську мови? — запитала я англійською через, що у офіціантки на обличчі не розуміння відобразилося. Тому я жестом попросила її зачекати, а сама набрала в телефоні те саме речення з перекладом на французьку та показала робітниці.

Прочитавши, вона сказала щось своєю мовою та пішла у кімнату, що знаходилася за барною стойкою. Через декілька хвилин звідти вийшла ще одна офіціантка і направилася до мене.

— Доброго дня, що будете замовляти? — сказала дівчина на англійській, але з помітним акцентом, готуючись записати мій заказ у блокнот.

З деякими труднощами я таки змогла замовити сік, який мені незабаром принесли. А тепер залишилося подзвонити Флойду. 

Я набрала номер, і через кілька гудків, на тому кінці зв'язку відізвався знайомий голос, такий оксамитовий та мужній.

—Алло, Лілі, радий тебе чути. Як ти, вже доїхала? — з щирою радістю сказав вампір.

—Привіт, так, я вже у Франції. — скупо відповіла, бо по-перше я небагатослівна по життю, а по-друге, мені якось ніяково, відчуття наче я нав'язуюся, не дивлячись на те, що він сам запропонував.

— Добре, я також вже в дорозі, і ввечері буду на місці. Я тобі подзвоню, коли приїду. — повідомив Флойд,— доречі, де ти зупинилася?

— У якомусь кафе, але назву сказати не можу, бо я не знаю французьку.

— Ага, значить скинь координати, будь ласка.