Глава 1

— Дзинь-дзинь!- хтось невгамовно нажимав на дверний дзвінок, хвилин як п'ять. Оскільки цей хтось не хотів зупинитися, мені довелося встати. Щоранку я прокидаюся з поганим настроєм, а тут мене ще й розбудили, і я вже готувалася відчитати порушника мого спокою.

І в усій цій ситуації мене дивувало одне: я взагалі гадки не маю хто це, бо у мене немає друзів, які можуть заявитися о восьмій ранку в робочій день. Та й що правду крити, у мене в цілому нема друзів.

Тож доки я дійшла до дверей злість змінилася цікавістю. І от відкриваю двері... а за ними нікого, ані душі. А дзвінок, доречі, досі дзвенів. І тут мене просвітило: це будильник, а ще я вампір. І з просоння завдяки чутливому вампірському слуху я прийняла сусідський будильник за дзвінок, які дуже схожі. До діла, таким чином я прокинулася декілька разів. Цікавість зникла, злість не повернулася, а прийшла властива мені байдужість до всього. День, з відхилом у нормі зранку, залишився звичайним. І от за це я ненавиджу себе:начиталась книг про кохання і щастя, яке приходить через випадкову зустріч і чекаю цього. Я намагаюся знайти казку у реальності, у цьому моя найбільша помилка. Чесно кажучи, я хотіла побачити за дверима милого хлопця, що приїхав до родичів і помилився квартирою або кур'єра з букетом від таємного шанувальника. Але все це пусті фантазії. Думаючи про це, по моїй щоці скотилася одинока сльоза. От бачите, навіть, вампіри бувають сентиментальні. Я вже повернулася до спальні і просто залізла з головою під ковдру, полежити трохи, бо сон зняло як рукою, і даючи волю руйнуючи мене із середини думкам.

Розумні люди казали:" Замість чекання — дій". Та є проблема, коли я починаю щось робити, все йде шкереберть. І тому я довірилася долі-злодійці. А вона зробила нечуване, коли я хотіла покінчити з життям, стала вампіром. Подумала, наївна, тобто я, почну все з чистого листа, але почерк не змінився. Тепер я вампір, який веде напівлюдське життя.

І саме ця людська частина витягнула мене з ліжка, треба на роботу.

 Відкинула одіяло, і сонце осліпило мене своїм сяйвом. Як виявилося для вампірів воно справді небезпечне, але той хто мене перетворив, залишив мені каблучку від сонця. 

Перстень, з невідомого для мене металу, зроблений у вигляді двох кігтистих лап, які тримають червоний камінь. Не знаю яким чином звичайна каблучка наділена магічними властивостями. Та мене це не хвилює, головне, що працює. 

Як тільки встала одразу заправила постіль, звичка з дитинства. А потім пішла обирати прикид на сьогодні. Першими під руку потрапили чорні джинси-стретч, а до них я обдумано взяла білу футболку. І прийшов час для нелюбимого макіяжу, будучи людиною я ніколи його не робила, а ставши вампіром, треба ховати надмірну блідість обличчя. 

Рівномірно на все обличчя нанесла тональник, підчеркнула скули рум'янами, намалювала рівні стрілки, причому з першого разу. І останнім штрихом була червона помада. А світле довге волосся зібрала у високий хвіст.

До початку роботи залишалося двадцять хвилин, а тому я пішла снідати. Нікому ж не потрібні зайві жертви. Кухня в квартирі доволі маленька. Тут стоять: стіл для приготування їжі (за яким я і їм), плита та холодильник. Вікна тут немає, хоча воно було б доречним.

Відкрили б мій холодильник посторонні, впали б на місці, бо він весь забитий пакетами з кров'ю. Поснідавши, я пішла на роботу.

Крокуючи вулицею маленького міста Марето, я піддалася своїй бурхливій фантазії і уявила себе мешканкою чарівного світу. І причина цьому атмосфера міста. Не дуже широкі вулиці, які виложені плитами. По узбіччям дороги кам'яні будинки в декілька поверхів. І все в пісочному кольорі. На стінах будівель висять горщики з різнокольоровими квітами. Часто зустрічаються вивіски магазинів.

Біля повороту стоїть кафе "Мункача", в якому я працюю офіціанткою. По ньому і сусідській будівлі розповзається темно-зелений плющ. Хіба не казково! І діє тут атмосфера чогось стародавнього, через що хочеться пофантазувати. 

Незважаючи на те, що мені скоро 21, я обожнюю уявляти. По-перше, це допомагає справлятися з проблемами. Коли я фантазую, то розслабляюся, відволікаюся від реального світу та спустошую голову від зайвих думок. Та це небезпечне заняття, воно затягує . І якщо не знати міру, можна залишитися у фантазіях назавжди.

Кафе вже відкрилося, але людей в ньому не було. І на це є певна причина. Сьогодні традиційне свято міста " Фестиваль Рибака". Всі  у кого вихідний, ідуть на побережжя, де проводять ярмарку, змагання з риболовлі, музика, танці. І так з ранку до вечора. Свято нас честь засновника містечка який, як здогадатися не складно, був рибаком.

Оскільки роботи не було, я пішла на кухню, там всі збираються на відпочинок. Кухар Даніель розповідав якусь історію, і всі слухали з захопленням. Я приєдналася до них.

— ... риба тягнула його в воду, так сильно, що аж ух, він так само тягнув її на берег і, мабуть, витягнув би, якби не послизнувся на мокрій пристані та не впав би у воду  — розказував кухар з гордістю в очах і супроводжував історію рухами.

Цю історію про його діда я вже чула, він розповідав її на минуле свято. Даніель хороший оповідач, але більшість історій у нього повторюється. За цією оповіддю, послідувала інша, яку, о диво, я теж чула. Тож як непомітно ввійшла, так і вийшла у залу, бо не люблю слухати те, що чула.

Клієнтів як не було так і немає. Я сіла за барну стійку і стала спостерігати за кошеням та його мамою. Кішка лежала таким чином, що її голова була на сонці, а тіло в тіні. А малюк грався маминим хвостом. І, мабуть, я ще довго спостерігала за цією парою, якби в кафе не забігла темноволоса дівчина у світло-рожевій сукні. Це Кейт, менеджер цього закладу і моя подруга по роботі, тобто з нею я спілкуюся найбільше. Навіть не знаю, як ми з нею потоваришували, бо вона моя абсолютна протилежність. Завжди весела, оптимістична, товариська і все таке. А я все в точності та навпаки.

Загалом на роботу вона приходить в більш діловому стилі, а сьогодні в святковому. Цікаво, що на це вплинуло? І це точно не фестиваль. Тут щось більше і зараз я це дізнаюсь, бо Кейт вже направилася до мене.