Епілог 2

Було неочікувано побачити такий подарунок: тут, так само як і в моєму подарунку три роки тому, схоже, була коробочка в коробочці. В першій було багато мішури і валентинка. Я відкрив валентинку.

Там було написано наступне: «Відкрив? То відкривай наступну ;)». 

— Щось мені це нагадує, — я усміхнувся і відкрив наступну коробочку. 

В ній знов була мішура і валентинка, однак тепер з іншим текстом. 

— Залишилось ще дві, або три, ще не знаю, — прочитав я і подивився на Сашу. 

— Відкривай-відкривай, — вона усміхнулась. 

— Цікаво, що ж в останній, — усміхнувся, і відкрив наступну. Там знов була записочка. — Ти вже десь на пів шляху.  — знов прочитав я. 

Ще в двох коробочках були подібні написи і ось нарешті я дійшов до останньої. Відкрив і побачив останню валентинку поверх мішури.

— Сашо, Славо, ви там скоро? — почув голос сестри з першого поверху. Це нагадало мені моє освідчення Саші три роки тому. 

— Скоро-скоро, — крикнув, і нарешті відкрив валентинку. 

«Пошукай в своєму піджаку... Або в штанях»

— Що? — я приклав руку до кишеней на піджаку, але там нічого не було. Потім запустив руку в кишеню штанів і відчув там якийсь предмет. Дістав його і не міг повірити очам. 

Дві смужки на маленькій смужечці... Це дійсно те, що я думаю? 

Я подивився на Сашу з надією. 

— Сашо, — я взяв її за руку, а іншу долоню поклав на її живіт. — Невже ти...

— Так,  — вона усміхнулась. — Лікар теж підтвердив, була чотири дні тому. 

— Я кохаю тебе, — прошепотів на вухо, а потім поцілував кохану, прикриваючи очі. 

Намагався вкласти в цей поцілунок всі мої почуття. Мені здавалось, що вже не можливо бути щасливішим, ніж я став, коли ми одружились, але коли почув цю новину, то зрозумів, що можливо... Це дійсно можливо. 

Цілуючи, обійняв Сашу за талію, щоб бути ще ближчим до неї. 

Дивитись в один бік, рухатись в одному напрямку, підтримувати одне одного, і авжеж робити одне одного щасливими — отакі були наші плани до цього моменту. А тепер до них додався ще один пункт — зробити щасливою нашу ще ненароджену дитину. 

— Славо, ну де ви? — знов почули ми з першого поверху. 

— Треба, напевно, йти, — сказала Саша з легким сумом.

— Так, — я кивнув, цілуючи її в скроню. — Хоча я б хотів побути тут з тобою трохи довше. 

— І я, — вона пригорнулась до мене. 

— Але реальність так просто не відпустить, — я усміхнувся і встав з ліжка, простягнувши їй руку. — Підемо, Сашо...

— Так, — вона взяла мене за руку, підійнялась з ліжка і ми вийшли з кімнати, одразу ж почавши спускатись до наших рідних. 

 Здається, це початок нової сторінки нашого життя. Хвилюючий та відповідальний. Але я впевнений, що ми впораємось. Ми зробимо все для того, щоб і дитина, і ми самі були щасливі, я вірю в це.

Ось і завершення цієї історії. Щиро дякуємо всім, хто були з нами! З любов'ю ваші Юліанна та Влада!

Мирного неба над головою, наші дорогі читачі! Все буде Україна!