Глава 11. Саша

Поклавши слухавку, я швидко кинулася збиратися. Так, сьогодні слід обрати щось простеньке, бо це всього лише вечеря з подругою, однак зі смаком, бо на нас там можуть чатувати папараці. Оля — відома й успішна журналістка, вона навіть веде свою колонку в модному журналі. Її робота — це її стихія, однозначно. А ось моя стихія — це кохання, адже саме заради нього наважуюся на різні дурниці, як от сьогоднішня витівка.

Обравши чорну блузку і світлі джинси (бо це для мене класика, улюблений look), я неодмінно доповнила образ сережками-крапельками, нанесла легкий макіяж, прихопила клатч і хотіла виходити, однак спершу необхідно попрощатися зі Славком і дізнатися, що він вирішив щодо тієї вечірки. Хай би йшов, бо якось так негарно, що я тікаю з дому, залишаючи його самого.

Підійшовши до дверей кімнати друга, збиралася постукати, але саме в цю мить почула, що він веде з кимось розмову. Завмерла біля порогу, дещо розгубившись. Як правильно вчинити? Просто піти, щоб не заважати? Але так неввічливо. Чи обережно увійти всередину і жестами показати, що я йду? А може він вже зараз покладе слухавку?

Поки сперечалася з собою ненароком (присягаюся, що це саме так!) підслухала розмову.

— Наших багато буде? І куди їхати? — спитав хлопець у того, з ким розмовляв. А почувши відповідь, продовжив бесіду: — Зрозуміло. То збираємось на сьому?

Що ж, він все ж йде на вечірку... І голос наче веселий радісний. Чудово, що я вирішила сьогодні вибратися з дому. Він же, схоже, що хотів йти, а через мене пропустив би все. Сіли б дивитися фільм, а він лише й думав би, що міг повеселитися з друзями, але сидить зі мною. Слава такий. Він, мов класичний старший брат, пожертвував би своїм дозвіллям, щоб розважати мене.

Не стану зараз його відривати від розмови. Не гарно ж... Та й я уже запізнююся: Оля дуже пунктуальна. Наче на підтвердження цієї думки, на телефон прийшла смс від подруги з коротким текстом: "Я вже виїхала. За хвилин двадцять буду на місці. Якщо приїдеш раніше, замов мені кави".

Ага, раніше! Мені хоча б взагалі встигнути на призначений час! Пробігшись коридором, я швидко схопила пальто і вибігла з будинку. Сідаючи в авто, подумала про те, що я могла б спитати в Славка, чи не підвезти його... Однак, він ще не збирався, схоже, а я вже запізнююся. Всю дорогу до кафе замість того, щоб ще раз продумати план, думала про те, що попрощатися все ж слід було. А то я, мов утекла з дому. Сподіваюся, він не образиться.

На щастя, заторів не було. Сьогодні вечірній Київ був, на диво, чарівним. Вогні міста й іскристий сніг створювали дивовижні відблиски, немов зорі ожили й опустилися на землю, щоб влаштувати тут власний бал.

На мить, я відчула певну прикрість. Могла ж гуляти набережною Дніпра з коханим, милуючись цією красою! Однак, геть погані думки! Я зроблю все заради того, щоб виправити ситуацію. І тоді в нас з Женею будуть ще сотні таких вечорів.

Тим часом я вже дісталася місця призначення. Залишивши "форд" на стоянці, я буквально вбігла в кафе і одразу кинула погляд на столик біля вікна, за яким ми завжди любили сидіти. Як я й передбачала, Оля вже була там і робила замовлення. Ну, принаймні вона не довго чекає. Втім, все одно почувалася погано: я ненавиджу запізнюватися. Можу дозволити собі лише на кілька хвилин у власний офіс.

— Привіт. Вибач, я трохи спізнилася, — прощебетала я, поцілувавши подругу в щоку. Вона, як завжди, була бездоганною. Ніжні риси обличчя підкреслені дуже професійним ледь помітним макіяжем, в якому акцент був на глибокі виразні сині, мов океанське безмежжя, очі. Природні легкі кучері темного волосся каскадом спадали на плечі, створюючи гарний контраст із зеленою сукнею, довжини міді. На відміну від мене, Оля більше полюбляла спідниці, аніж штани. Я ж не цуралася жодного з цих елементів одягу, але більше любила те, в чому зручно.

— Не страшно, я теж нещодавно прийшла. Ну, розповідай. Мені не терпиться дізнатися, яка там у тебе справа життя і смерті... — всміхнулася дівчина.

— Я тут думала... — розпочала я.

— О, це вже похвально, — кепкувала подруга. Настрій у неї був відмінним.

— Дуже довго думала, — продовжила я.

— Прекрасно! Початок нашої милої бесіди мене вже лякає... — парирувала вона.

— Та годі тобі! — я відмахнулася і знову додала: — Я думала над твоїми словами... Ну, про те, щоб відкрити почуття і не страждати...

— І? Ти все розповіла йому? — нарешті сталося диво — Оля змінила жарти на серйозність.

— Ну, не те щоб прямо...

— Сашо!

— Але все ж натякнула...

— Знову ти за своє. Ну гаразд, і що далі?

— Я запросила його в кафе...

— А він?

— Відмовив! Аргументував, що має принцип — жодних стосунків на роботі! — спогади про це знову змусили мене засумувати. Зараз замовити б віскі з льодом і залити свою печаль з подругою... Ех, все одно не вихід! Я ж покликала її, щоб все виправляти.

— Хочеш почути, що я про це все думаю? Чесно і серйозно... — спитала вона.

— Ну... — я не знала, чи хочу це чути насправді. Якщо її правда, відрізниться від моєї, буде важко просити про те, що я вже задумала.

— Не падай низько перед хлопцем! Ти спробувала, він тебе відшив. На цьому кінець цієї історії. Тобі сумно, знаю. Ти можеш депресувати, поплакати, наїстися солодощів, напитися бренді, а потім взяти себе в руки і відкрити двері свого життя для нового чоловіка. Подібне притягується. Тепер ти з новим досвідом зможеш знайти того, хто буде тебе цінувати. Хто сам буде за тобою бігати. І ви побудуєте здорові стосунки, засновані на взаємності... — ох, ця філософія! З деяких пір Оля стала цікавитися психологією, тому тепер трохи дратувала своїми розумними порадами.