Розділ 11

– У тебе зйомки! – намагаюсь говорити впевнено, але під його поглядом почуваюсь сірою мишкою. – Знову хочеш дістати прочуханки від режисера? 

– Думаєш, мене це хвилює? – Мартін усміхається і робить ще крок до мене. Хочу відступити, але за спиною якісь стелажі з запилюженими речами. – Чому ти відмовилася перейти в мою команду? 

– Тому що мені подобається у команді Ноя! – випалюю. 

– Окей! – повільно киває. – Як тобі букет? Сподобався? 

– Звичайний, – бурчу. І чого  це слів не можу підібрати, коли Мартін так на мене дивиться? Стою, очима кліпаю, а варто врізати йому ще раз, щоб дистанцію тримав.

– Звичайний? – здивовано перепитує. – Зрозумів. 

Не знаю, що він там зрозумів, але питати не буду. Хочу, щоб Мартін дав мені спокій. Якщо хтось дізнається, що між нами щось відбувається, я можу без роботи залишитися.

– Послухай, Мартіне… – намагаюсь до нього достукатись. – Ми з тобою на роботі зараз. Я не хочу мати проблеми через те, що ти вирішив приділити мені свою увагу. 

– Не буде жодних проблем, – відповідає. – Я обіцяю. 

Просто прекрасно! Здається, він просто мене не чує! 

– Чого ти від мене хочеш? – вирішую спитати прямо. Якщо Мартін вирішив погратися, то не варто. Я не з тих, хто буде ризикувати усім заради нього.

– Сьогодні у моєї сестри день народження, і я сказав, що приїду з дівчиною, – заявляє. 

– Прекрасно! А я тут до чого? – не розумію, чого він хоче. – Візьми з собою Лію! 

– О, ти вже знаєш про неї! Дізнавалась? – Мартін так мило усміхається, наче йому в магазині купили омріяну іграшку. А от мені зовсім несмішно. Спалилась! 

– Люди вас обговорюють! – брешу і не червонію!

– Лія – моя подруга, і не більше, а ти – моя дівчина. 

– А мене спитати не треба? – обурено вигукую. – Я не поїду з тобою, Мартіне.

– Якщо не поїдеш, то я всім розкажу, що ми пара.

– Це шантаж! – у мене просто немає слів. Емоції через край. 

– Ти не залишаєш мені вибору, кошеня! – Мартін торкається пальцями мого волосся, а я ледве стримуюсь, щоб не додати йому ще один синець під оком. І грим не знадобиться. – Після закінчення зйомок мій менеджер проведе тебе до автомобіля. 

Мартін не дає мені обуритися. Він відступає, а тоді взагалі відчиняє двері та залишає комірчину. Розумію, що і мені треба йти, але щось зовсім не хочеться.

– Ти чого тут? – до мене заглядає Оля і швидко все розуміє. – Тільки не говори, що ви з Мартіном тут…

– Та тихо ти! – випалюю і таки виходжу до неї. – У мене чергова порція новин та проблем. 

– Розкажеш на перерві. Пішли. Зйомки розпочинаються, – Оля хапає мене за руку і тягне за собою на знімальний майданчик. 

Встигаємо якраз на момент, коли Мартіна відтягують від Ноя. Янг спльовує на підлогу кров, а тоді витирає губи рукою. Виглядає це не надто приємно. Добре, що кров не справжня. 

Поки Мартін працює, я можу бути спокійною. Я помітила, що він добре вживається у роль і режисер повністю ним задоволений. Мартіну пасує бути актором. Він наче створений для цього. 

Коли розповідаю Олі про те, що задумав Янг, вона заявляє, що я повинна поїхати. І не тому, що він усім розкаже про нас. Олі здається, що він блефує. Не такий він уже й мерзотник. Просто це хороша можливість пізнати його краще і, можливо, навіть помиритися.

– Еріко, пообідаємо разом? – питає Ной, коли після зйомок змиваю з нього грим. Ліса тим часом перебирає своє приладдя і, коли чує цю пропозицію, якось дивно смикається. 

– У мене справи сьогодні, – кажу. – Може, запросиш Лісу? 

– Точно! Я згадав! У мене теж зустріч запланована! – заявляє Ной, а дівчина помітно засмучується. Здається, хтось тут безнадійно закоханий! І, якщо чесно, Ліси мені шкода. Немає нічого гіршого за нерозділене кохання. 

Завершивши роботу, залишаю гримерку Ноя і… не знаю, що робити далі. Вагаюсь, чи варто слухати Мартіна, але, з іншого боку, я-то розумію, що він не відчепиться.

– Привіт, я Кріс! – поруч зі мною зупиняється високий рудоволосий хлопець, мабуть, такого ж віку, як я. Він зацікавлено мене розглядає і продовжує: – Якщо готова їхати, то йди за мною. 

Не готова я, але… йду. Ми виходимо незнайомим мені маршрутом, і я бачу розкішну червону спортивну машину. Навіть подих перехоплює від цієї краси. 

– Сідай. Мартін скоро буде тут, – Кріс відчиняє для мене двері та чекає, поки сяду всередину. Зачиняє їх і блокує всі двері. Невже реально думає, що я втечу? 

На Мартіна чекаю недовго. Щонайбільше дві хвилини. Він сідає за кермо – і мене одразу огортає шлейф його дорогих парфумів. 

– Я думав, що ти втечеш, – усміхається. 

– Куди? – бурчу. – Ти знаєш, де я живу. 

– І то правда. Поїхали, кошеня!

Дорога до будинку, де живуть рідні Мартіна, займає хвилин п'ятнадцять. За цей час ми не розмовляємо, і так, мабуть, навіть краще. Про що нам говорити? Я не знаю.