Розділ 6

Важко повірити у те, що моє життя так різко змінилося. Просто зараз я стою в будівлі аеропорту і за якихось двадцять хвилин буду на борту літака. Я до останнього сподівалася, що бабуся мене не відпустить. Все-таки це так далеко, а вона тут одна залишається. 

Та коли я розповіла їй про пропозицію Олі, вона, не вагаючись, сказала летіти. І я погодилась, хоча досі не вірю, що роблю це. 

– Будеш там – візьми мені автографи всіх акторів, яких побачиш! – просить Ніка. 

– Я спробую, – кажу. Насправді сильно хвилююсь, адже ніколи не літала літаком. А ще не знаю, як прийме мене інша країна й абсолютно незнайомі мені люди. 

Коли оголошують посадку, я прощаюсь з Нікою і йду за іншими пасажирами до входу. Мене добряче трусить, тому доводиться кілька разів вдихнути та видихнути. 

Сідаю на своє місце біля вікна й одразу ж закриваю віконечко. Страшенно боюсь дивитись у нього, тому, поки лечу, буду думати, що я вдома на ліжку. 

Поруч зі мною поки ніхто не сидить, і я дуже сподіваюсь, що весь політ буду одна. Не хочу, щоб мій сусід або сусідка подумали, що я божевільна якась. 

Не минає і хвилини, коли поруч сідає чоловік років тридцяти з темним коротким волоссям. Кілька секунд розглядаю його і знову відвертаюсь до стіни. 

– Пробачте за незручності, містере Гевіл, – стюардеса звертається до мого сусіда англійською. – Може, принести вам шампанського? 

– Не варто. Краще пляшку води, – спокійно відповідає чоловік, і вона йде. 

Кілька секунд сидимо мовчки, а коли літак починає рухатися, я так сильно лякаюсь, що ненароком хапаюсь за руку чоловіка.

– Пробачте. Я дуже боюсь, – кажу англійською, щоб він мене зрозумів. 

– Вперше? – цікавиться доволі спокійно і передає мені пляшку води, яку щойно принесла стюардеса. 

– Ага. Дякую, – роблю кілька ковтків, і наче трохи краще стає. 

– Будь ласка, – несподівано усміхається. Погляд чоловіка трохи мене бентежить. І чого так витріщається? – У тебе дуже гарні очі. Тобі вже говорили про це? 

– Бабуся завжди говорить, – кажу. 

– Вона має рацію, – додає. – Ніколи таких не бачив. До речі, я Ной. 

Чоловік подає мені свою руку, за яку я зовсім недавно міцно трималася. 

– Еріка, – кажу, і відбувається рукостискання. 

Тільки зараз мені вдається уважніше розгледіти цього чоловіка. Карі очі, прямий ніс, легка щетина на обличчі. Доволі привабливий.

Розумію, що розглядаю його занадто довго, і червонію. Здається, він помічає це, тому що усміхається. 

– Ти збираєшся весь переліт у стіну дивитися? – Питає, схилившись до мого вуха.

– Так не страшно, – кажу. 

На це Ной робить те, чого я не чекаю. Він піднімає шторку на моєму вікні, і я забуваю, що хотіла йому сказати. Бачу хмари по той бік скла і десь далеко внизу поля та ліси. 

Коли ми встигли піднятися так високо? Я навіть нічого не відчула… 

– Хіба так не краще буде? – питає Ной та усміхається. 

– Краще, – киваю. – Дякую тобі. 

Насправді поруч з ним і страх кудись зникає. Розумію, що летіти нам довго, тому трястись всю дорогу – не варіант. Якоїсь миті Ной одягає навушники та заплющує очі, ну а я розгортаю книгу і занурююсь у читання. 

Коли прокидаюсь, не одразу розумію, чого це мені так зручно. І тільки через частку секунди до мене доходить, що лежу на плечі у Ноя. Різко сідаю і намагаюсь пригладити волосся. 

– Пробач, – кажу і знову червонію. 

– Не хвилюйся. Я ще ніколи не слугував подушкою для дівчини, – він усміхається, а я готова крізь землю провалитися. Хоча… яка земля у літаку?

– Довго нам ще летіти? – питаю, щоб змінити тему.

– Менше ніж годину. Ти проспала весь переліт, – відповідає. 

Добре, що не додав: “У мене на плечі”.

Коли розпочинається посадка, мене знову накриває паніка. Ной сам закриває вікно і бере мене за руку. Я навіть не перечу. Просто сиджу і не рухаюсь. 

– Не так усе страшно, правда? – питає, коли ми наближаємось до виходу з літака.

– Це тому, що ти був поруч, – кажу і пізно розумію, як це може прозвучати.

– Сприйму це як комплімент, – усміхається. – Може, підвезти тебе кудись? – питає, коли забираємо свої речі. 

– Не варто. Мене подруга забере, – кажу. – Дякую, що не дав мені панікувати.

– Звертайся! – Ной шалено мило мені підморгує і йде до виходу, а я залишаюсь стояти на місці та чекаю Олю. 

Мені сподобався переліт у компанії Ноя. Він… цікавий і доволі привабливий. Шкода тільки, що ми більше ніколи не побачимось. З таким, як він, можна впевнено летіти хоч на край світу. 

– Еріко! – чую крик Олі та шукаю її поглядом. Подруга біжить до мене, оминаючи людей, і, коли наближається так міцно обіймає, що ребра тріщать. – Ти зовсім не змінилася! Така ж куца, як була!