Розділ 4

– Оце так, Еріко! А я говорила, що на тебе чекає твоя доля! – кричить у слухавку подруга, коли розповідаю їй про Мартіна. 

– Про яку долю ти говориш? Завтра він повертається в Америку, – хмикаю. 

– І що? Може, тебе з собою забере, – заявляє Ніка. – Мріяти ми можемо, тому помрій, дівчино! А що, коли він закохався у тебе? 

– Мені здається, що Мартін просто хотів гострих відчуттів, – розглядаю себе в дзеркалі й не вірю, що такий, як він, може покохати таку, як я. 

– Ти себе недооцінюєш! – фиркає Ніка. – Отже так, завтра ти маєш закохати його у себе повністю, якщо він ще цього не зробив! Одягнись гарно. Зачіску зроби. Макіяж. Короче, ти сама все знаєш! 

– З гулькою на голові я точно на цю зустріч не піду, – знімаю гульку з волосся, і воно падає мені на плечі. 

Вислухавши ще трохи настанов від Ніки, йду в душ, а тоді спати. Деякий час думаю про Мартіна і навіть дозволяю собі помріяти, що він дійсно закохався і ми станемо парою…

Наступного ранку прокидаюсь від дзвінка телефону. Не одразу розумію, хто такий безсердечний вирішив розбудити мене з самого ранку. Забуваю навіть на екран поглянути, коли відповідаю, і дуже скоро шкодую про це. 

– Слухаю! – голосом курця зі стажем відповідаю. 

– Схоже, я тебе розбудив, – чую бадьорий голос Мартіна – і різко сідаю. Дивлюсь на годинник на руці – і кортить стогнати від власної дурості. Вже десята, а я сплю без задніх ніг! 

— Ні, я вже давно на ногах! – випалюю якомога бадьоріше. 

– Справді? – недовірливо питає. – Тоді заберу тебе через пів години. Не хочу втрачати час. Його у нас не так багато.

Пів години? Він серйозно?!

Поки думаю над цим, Мартін першим закінчує виклик, ну а я кулею біжу у ванну кімнату приводити себе до ладу. Одразу шкодую, що не підготувала собі вбрання звечора. Тепер доводиться робити ревізію власної шафи, і нічого мені не подобається. 

Рівно через двадцять хвилин роблю макіяж на кухні та сьорбаю каву з чашки. Волосся вирішила залишити розпущеним, тільки вирівняла його. Зробила легкий макіяж і таки вибрала сукню, яка сподобалась мені найбільше. 

Доволі проста, білого кольору, з великою кількістю дрібних квітів. Зверху одягаю коротку джинсову куртку, а на ноги – кеди. Начебто гарно, але чи оцінить Мартін?

Тільки-но думаю про нього, як у двері хтось дзвонить. Відчиняю їх і першим бачу букет квітів, дуже гарний, до речі, а вже тоді – самого Мартіна. 

Він знову в кепці й в гольфі по саму шию, що приховує його татуювання. Світлі джинси та білі кроси пасують йому неймовірно.

– Це тобі, – вручає мені квіти, і я їх забираю.

– Дякую, – розгублено кажу і впускаю його у квартиру. 

Тільки-но Мартін переступає поріг і зачиняє двері, його рука опускається на мою талію і він притягує мене до себе. Не встигаю нічого сказати, а чоловік уже цілує. Та так, що у мене земля тікає з-під ніг. 

– Ти дуже гарна, кошеня, – видихає мені в губи, а я червонію як школярка. – Готова їхати? 

– Звісно. Тільки квіти у воду поставлю, – біжу на кухню і шукаю вазу. Мартін чекає мене в коридорі, і вже через хвилину разом залишаємо будинок. 

Сідаємо в автомобіль, і Мартін питає, куди можна поїхати, щоб гарно провести час. Вирішую показати йому наш парк, розташований найближче до мого дому. Там можна прогулятись, посидіти на лавці в тіні дерев або ж обрати альтанку.

Ми гуляємо, взявшись за руки. Це була ініціатива Мартіна. Мені дуже подобається ось ця його риса характеру – діяти та показувати свою силу та впевненість. Хоче – цілує, хоче – бере за руку. Але при цьому за межі дозволеного не виходить. 

– Давай купимо каву і сядемо в альтанку. Вона біля самого берега, –  подаю ідею. 

– Давай! – ми разом йдемо до вагончика з кавою, і Мартін хоче заплатити, тільки у нього крім доларів у гаманці нічого вже не залишилось. 

Коли плачу я – він напружується. Мабуть, не звик по подібного. Але мені вдається його заспокоїти. Мартін купив мені квіти, а я йому – каву. 

– Розкажеш, чим займаєшся в Америці? – питаю, коли сідаємо в альтанці й Мартін пригортає мене до себе. Це шалено мило. – Я помітила, що ти не сильно любиш розповідати про себе, але все ж… 

– Хіба це так важливо? Зосередьмось на тому, що є зараз. 

Відповідь Мартіна мені не подобається. Таке відчуття, що поміж рядків він хотів дати мені зрозуміти, що я – не та, кому він буде про себе розповідати. Ну, звісно, сьогодні ми прощаємось назавжди. Навіщо заходити так далеко?

– Я тебе образив? – питає Мартін, коли йдемо на вихід із парку. Він намагається взяти мене за руку, а я збільшую дистанцію між нами. 

– Ні, з чого ти це взяв? – намагаюсь вдавати, що все чудово, але виходить так собі. 

– Ти ображена. Я ж не сліпий, кошеня.

– Не називай мене так! – кричу невдоволено. – Ти цілуєш мене. Вигадуєш мені якісь звернення, а про себе практично нічого не розповідаєш. Я розумію, що сьогодні ти поїдеш і ми більше ніколи не побачимось, але все ж… Я не знаю, як бути далі. Ти зараз тут, а згодом тебе не буде.

– Я дійсно полечу додому, але це не означає, що наша історія закінчиться тут і сьогодні, – Мартін наближається і торкається долонею моєї щоки. – Пробач, що не вдаюсь у подробиці. Це не тому, що ти мені байдужа. Є інші причини, і тебе вони не стосуються.