Розділ 2

Еріка

З упевненістю можу сказати, що сьогодні – найгірший день мого життя. Я й не думала, що може бути так. Хоча останнім часом усе було не так, як треба, і я все ще сподівалася, що чорна смуга скоро мине. 

Але сьогодні зрозуміла, що апогей усього цього лайна настав, і як видряпатись з нього – поки не знаю.

– Салон закривають. Доведеться знову шукати роботу, – розповідаю Ніці, яка примчала у кафе, щойно я попросила її про це. Добре, що у мене є така подруга. Хоч щось хороше. 

– Капець! А в чому причина? Салон-то успішний! – дивується подруга.

– Був успішним, поки за управління не взялася донька власниці, – бурчу. – Незадоволених клієнтів усе більше, ціни на послуги підняли, а якість роботи впала. От тобі й результат. 

– Жесть! Ну це не смертельно, Еріко. Ти – професіонал. Швидко іншу роботу знайдеш, – підтримує мене подруга. 

– Хлопця також іншого знайду? – зітхаю.

– Тобто? А з ним що не так? – дивується Ніка.

– Олег сказав, що я морочу йому голову. Він чекає-чекає, а я воджу його за ніс, – розповідаю. 

– Дурень твій Олег! – фиркає Ніка. – Якщо він не розуміє, що ти ще не готова – це його проблеми. Нехай валить. 

– А мені що робити? 

– Розслабитись, – усміхається подруга. – Можливо, твоя доля чекає тебе попереду? От зустрінеш красеня якогось – й одразу у вир з головою! 

– Я так не вмію, – бурчу.

– А ти спробуй! Одразу краще стане! – впевнено заявляє Ніка. – Так, мені на роботу повертатись треба. Тебе підвезти? 

– Було б добре.

Залишаємо кафе і сідаємо в Smart Ніки. Я прокручую в голові її слова і розумію, що ніколи не зможу ось так – у вир з головою. Це треба бути відчайдушною людиною, а я зовсім не така. Завжди пливу за течією і не зважаю на те, що кажуть люди. 

– Ой! – в один момент чую крик Ніки, піднімаю голову і бачу попереду автомобіль, який з'явився не зрозуміло звідки. Нас добряче кидає вперед, але рятує те, що обоє пристебнуті. – Придурок сліпий! На червоний поїхав! 

– Ти жива? – питаю у Ніки й одразу себе оглядаю. Все начебто ціле. 

Ми залишаємо салон, і подруга одразу біжить до іншого водія, який і спричинив аварію. Виглядає він трохи дивно. Високий, під два метри, підтягнутий. Але ця кепка, що очі закриває, і кофта з капюшоном, хоча на вулиці доволі тепло… 

Згодом виявляється, що він не розуміє української, і мені доводиться з ним говорити. Добре, що гарно вчилася в школі й уроки англійської мови не пропускала. 

– Еріко, а він красунчик, – шепоче мені на вухо Ніка. – І багатий! 

Ну, звісно, таку суму їй на ремонт відвалив! А коли ще й запропонував мені поїхати з ним, мені взагалі здалося, що у нього не всі вдома. Я відмовилася, але коли Ніка почула про його пропозицію – миттєво оживилася.

– А якщо він і є твоя доля? – випалює. 

– Ти серйозно? – фиркаю. – Хочеш, щоб я поїхала з незнайомим чоловіком? 

– А що тут такого? На маніяка не схожий, – розглядає його з голови до ніг. – Еріко, а що, коли це твій шанс змінити своє життя? Випадковості не випадкові! Чула таке? 

– Може, ти сама з ним поїдеш? 

– А розмовляти ми як будемо? – фиркає. – До того ж ти йому явно сподобалась. Шкода тільки, що через цю ідіотську кепку очей не видно. Та я впевнена, що він з усіх боків красень! 

Розумію, що Ніка не відчепиться, а ще в глибині душі з’являється бажання піти на цю авантюру. Ну а що? Олег завжди каже, що зі мною нудно! 

І я погоджуюсь. Незнайомець відчиняє для мене двері, а Ніка піднімає вгору великий палець. Прекрасно! Я сіла в автомобіль до чоловіка і навіть не знаю його імені. Ну не ідіотка? 

– У мене таке відчуття, що ти мене боїшся, – чоловік сідає за кермо, і ми залишаємось удвох. Ніка забирає свого Smart і їде в інший бік, а я борюсь із бажанням залишити салон і тікати світ за очі. 

– Та ні. Просто ми не знайомі, – кажу перше, що на думку спадає. 

– Тоді варто познайомитись, – він знімає кепку і кидає на заднє сидіння, а тоді подає мені руку. – Я Мартін.

Ого! А Мартін цей нівроку такий! Як модель із журналу. Хіба люди можуть бути такими гарними? 

– Еріка, – ніяковію від краси чоловіка, але руку свою у його вкладаю. 

– Гарне ім'я, – він усміхається, а я забираю свою кінцівку. Почуваюсь, наче на першому побаченні з хлопцем. Не вистачає тільки розчервонітися від збентеження. 

– Дякую. Давай я покажу тобі дорогу до готелю. Як він називається, пам'ятаєш? 

– Так не терпиться від мене позбутися? – вдає, що засмутився. – Давай краще пообідаємо десь разом. Як дивишся на це? 

– Ну… добре, – і знову ведусь на слова Ніки, що треба ризикувати. Ну а що? У ліс він мене не кличе і вбивати точно не стане. 

Пояснюю Мартіну, як проїхати в потрібне місце. Коли він паркує автівку, перехиляється через сидіння, щоб забрати свою кепку. В цей момент опиняється дуже близько до мене. Не втримавшись, вдихаю аромат його парфумів – і мурахи бігають тілом.