Пролог

Ніколь 

– Так, я слухаю, – буркнула я в телефон, навіть не глянувши на екран. Звук дзвінка резонував у вухах, нагадуючи про черговий головний біль. Я відчувала, як стискаються м'язи на шиї, а в скронях пульсувало.

– Це Мертенюк Ніколь Анатоліївна, – пролунав гучний, впевнений чоловічий голос. Його слова, немов дзвін, відлунювали в порожній кімнаті, розриваючи тишу. Я підвела очі до стелі, намагаючись зосередитися.

– Так, це я. Можу дізнатися, з ким маю честь? – відказала я, стараячись звучати впевнено, попри внутрішню паніку. Серце колотилося в грудях, як злий птах у клітці.

– Ваш брат, Олександр Мартенюк, підозрюється у нападі на пенсіонерку з метою пограбування, – повідомив чоловік рівним тоном. Його голос був холодний і офіційний, як вирок.

– Вибачте, що? – вирвалося у мене. Папка з документами вислизнула з рук і з тріском впала на підлогу, розсипаючи папери по всьому столу. Я відчула, як кров відлила від обличчя. – Гаразд, не повторюйте. Я зрозуміла. В якому відділку?

Далі все відбувалося, ніби в уповільненому темпі. Я накинула пальто, вилетіла з кабінету, не звертаючи уваги на здивовані погляди Агати, секретарки. Її очі широко розширилися, коли я пролетіла повз неї, як вихор.

– Але ж у вас зустріч з інвесторами! – почувся її крик. Я відмахнулася рукою, не обертаючись. Це було останнє, що мене зараз хвилювало.

Через півгодини я стояла в гарненькому коридорі відділку, слухаючи нотації директора. Сама знати не знаю як він тут з’явився, та байдуже.Він, як завжди, знайшов час, щоб висловити все, що думає про мою родину. Його очі свердлили мене, наче гострі леза.

– Але ж я нікого не бив, Ніколь! – захищався мій брат, сховавшись за мою спину.

– Замовкни, – шипнула я крізь зуби, стискаючи кулаки.

– Звичайно, Ніколь, я розумію, що ваші батьки вас не особливо виховували, особливо Сашу, але ти могла б за ним придивитися… – продовжував нудити директор, з насолодою смакуючи кожне слово.

– Пардон, – перебила я його, не витримавши. – Ви могли б прикусити язика і не обговорювати мою сім’ю! Мої батьки були кращими людьми, ніж ви коли-небудь будете! Я не дозволю вам так про них говорити!

Сашко, відчувши, що ситуація напружена до межі, схопив мене за руку.

– Олег… – почала я, але він перебив мене.

– Сергійович, – поправив мене брат, хитро підморгуючи.

– Та байдуже, – відмахнулася я.  
 

– Але ти могла б бути повередливішою. Така вся з виду хоробра… – він нахилився до мене і прошепотів: – Я б з тобою замутив.

І тут мене прорвало. Кулак влучив йому прямо в живіт. Потім ще один – по мерзкій нахабній пиці.Нарешті врізала йому вперше за 5 років.Як же він мені набрид жалюгідний старий виродок та ще і нахабний!  – Та я тебе шльондру на порох зітру! – заверещав він, потираючи живіт.

– Ага, ось такі в нас тепер педагоги, – скривила я губи. – Яка ганьба.

Так, Ніколь знайшла також пригоди собі на голову. Цей пройдисвіт написав заяву, що я на нього напала. Я чергово закотила очі.

Два стрункі поліцейські в звабливих обладунках надягали на мене наручники, наче на якусь розбишаку. Проходячи повз кабінету прокурора чи слідчого, я навіть не глянула туди. Увірвалася, як буря:

– Вибачаюся, можливо, я вам завадила, – окликнула я, навіть не вірячи своїм очам. Переді мною стояв він – чоловік моєї мрії, з карими очима та виразними рисами обличчя. Його погляд був спрямований на папери, але коли він почув мій голос, підняв голову.

Два офіцери чи як їх там, схопили мене і потягли до виходу. Але він ледь помітним жестом зупинив їх. Я навіть не помітила, як він це зробив, поки не зачипив склянкуводи на його столі.

– Я сам, – його голос звучав спокійно і впевнено.  
 

– А ви гарненький, – додала я  легким усміхом. І раптом почервоніла до коріння волосся. – Тільки не кажіть, що я сказала це вголос.

– О, так сказали, – засміявся він. Його посмішка була така тепла, що на мить мені здалося, що всі мої проблеми зникли. – Гаразд, що вас турбує?

– А… Бачите, ось той чоловік, – я вказала пальцем у вікно, за яким був видно директора школи. Серце моє стиснулося від досади. Я відчувала, як щоки палають від сорому і гніву. – Він мене обізвав, запропонував гроші за ніч і ще написав заяву, що я на нього напала. Голос мій тремтів від обурення.

– Звичайно, бачу вашу красу, – він знову посміхнувся, і я відчула, як щоки палають ще яскравіше. Його погляд ковзнув по мені, затримуючись на обличчі. Я відчула себе маленькою дівчинкою, яку спіймали на гарячому. – Хоча ви мене засліпили, – додав він, і його очі засвітилися.

Я розповіла все, що сталося, намагаючись не заїкатися від хвилювання. Мої руки тремтіли, коли я описувала деталі розмови з директором. Він слухав уважно, іноді киваючи головою, а його брови злегка зводилися до купи, коли я розповідала про його непристойну пропозицію.

– Гаразд, – сказав він нарешті. Його голос був спокійний і впевнений, немов він вирішив все за мене. – Я зараз повернуся.

Я дивилася йому услід, не відриваючи погляду. Він був таким високим, таким сильним... і таким привабливим. Його постать була впевнена і розкута.

Коли він повернувся, в руках у нього були ключі. Його рухи були плавними і впевненими, як у досвідченого хірурга. Він підійшов до мене і розстебнув наручники.

– Знаєте, перший раз бачу такого привабливого чоловіка, в якому все гармонійно поєднано, навіть аромат,– прошепотіла я, заплющивши очі. Я відчувала його тепло, його силу, і це збуджувало мене.

– Перший раз бачу таку відверту дівчину, в одночас таку гарну, – посміхнувся він. Його голос був низьким і хрипким, як музика. – Що ви робите завтра увечері?

– Дякую, мені вже час, на мене брат чекає, – пробурмотіла я і провела рукою по його плечу. Я відчула, як його м'язи напружилися під моїми долонями.

– Я сподіваюся, ми ще зустрінемось, – кинув він мені услід.

– Обов’язково, – повернулася я до нього обличчям. – Але не дай Бог, щоб я знову була в наручниках. Я підморгнула йому і посміхнулася.