6
Ілля забіг до своєї кімнати. Все у ній залишалося без змін: все також лежали на столі шкільні зошити, папірці та ручки, поруч стояло розправлене ліжко. Він вирішив не вмикати світло, щоб не привертати до себе уваги й уникнути зайвих запитань. Через причинену фіранку до кімнати потрапляло місячне сяйво й падало скоса як раз на стіл та полиці. Цього було досить, щоб він знайшов у півтемряві скарбничку: залізну, з-під чаю, коробку, де він зберігав свої заощадження, які відкладав на всякі хлоп’ячі потреби. Він твердо вирішив, що частину цих грошей витратить на гостинці для дітей. Ілля вигрім на дні копійки та дрібні купюри й поклав у кишеню. Потім він пройшов до кухні, взяв целофановий пакет й почав збирати зі святкового столу їжу: пару апельсинів, мандарини, цукерки, поклав бутерброди з вітчиною, намазаний, з рибою, хліб, одним словом, всього потроху. За хвилину він вже біг з цим пакетом гостинців до діда Миколая, який ходив біля Купідона й грів руки:
- А що у тебе в пакеті? – спитав він. Хлопець відкрив йому пакет: - І ти хотів би віддати все це дітям? Привітати їх з Різдвом?
- Так! – сяючими очима відповів Ілля. – А ще у мене є ось що, - він дістав з кишені гроші. Дід Миколай боркався у своїй сумці: він дістав новенькі зимові чоботи, підніс їх угору й сказав:
- А це ми подаруємо тому хлопчику, якого ми бачили біля магазину. Пригадуєш?
- Здорово! – Ілля був сам не свій від радості, яка сповнювала все його юне серце. – Але де ми їх тепер знайдемо? – раптом занепокоївся Ілля. - А де ця дівчинка, яка щойно тут була? – зовсім понурився хлопець.
- Не хвилюйся. Добрій справі завжди є місце: ти побачишся з нею завтра. Сідай! – Купідоне вже нагострив свої вуха й тупцював на місці, готовий у путь. Першим ділом вони повернулися до лікарні. У якийсь невідомий для мене спосіб (сподіваюся, що читач мене вибачить за мою неуважність: я правда, не зумів угледіти, як вони опинилися усередині лікарні. При тому, що всі вікна, у цьому я запевняю вас, були зачинені) тож у невідомий для мене спосіб, вони попали на третій поверх лікарні й тихо, щоб нікого не збудити, зайшли у палату, де спали діти. Дід Миколай тримав обома руками розкриту сумку, а Ілля обережно, щоб не шелестіти обгорткою, діставав пакунки з гостинцями. Він залишав кожному ці дарунки біля голови або на тумбочці. У коридорі засвітилося світло: знизу під дверима з’явилася жовта полоса. Почулися якісь кроки, двері у палаті відчинилися, але диво (!) усередині кімнати вже нікого не було: діти мирно собі лежали й спочивали як і до цього. Лише з тою різницею, що у кожного з них на ліжку був великий пакунок з гостинцями: шоколадками та фруктами. А ще з невеликою листівкою, на якій був надпис: «Веселого Різдва! Скорішого одужання».
- Здорово! Уявляю їхні обличчя, коли вони зранку прокинуться й побачать свої гостинці, - радів Ілля, тримаючись міцно за спину діда Миколая.
- Ха-ха-ха, точно, Іллюшо. Я сам кожного разу веселюся, коли думаю про це! – усміхнувся дід Миколай й взяв трохи праворуч, щоб обминути високу тополю.
- «Кожного разу?» хіба ви не вперше це робите? – перепитав Ілля.
- Ха-ха-ха, ні Іллюшо, не вперше, - взяв він у ліво, бо попереду була будівля. Чоловік, безхатько, той, що з собакою, укрився старою курточкою й мирно дрімав у переході. Собака теж поклав морду на лапи й лежав поруч. Ілля тихо підкрався, щоб бува не збудити й поклав під ноги пакунок з їжею. А у жмаканому стакані залишив дрібні гроші.
- Га!? Хто тут? Не бийте, прошу Христа ради, не бийте мене! – з просоння забурмотів старик. Він подумав, що його хтось хоче поколотити. Потім він знову заснув. А беззубий пес лише підняв ліве вухо й видав щось схоже на «Вгов!»
- Я це зробив! Ха-ха, як радісно на серці! – Ілля просто сяяв від щастя. Наступним до кого вони полетіли, це той хлопчина-сіромаха. Годину назад він сидів у міському парку й дрижав, точно осінній лист. Сам самісінький, як палець. Перед цим від забігав декілька разів у магазин, щоб зігрітися, але йому давали доброї прочуханки й вигонили на двір і йому доводилося знову блукати вулицями. Згодом він забився, мов кошеня у сторожове приміщення міського парку, скрутився, не їв, не пив, так і поснув.
- На, поклади йому ось це, - дід Миколай дістав з торбини чоботи, які нещодавно показував, а також пакунок захвати. Тримай, - все це він віддав Іллі в руки. А сам залишився з Купідоном на вулиці. – Господи! Хай він скоріше знайде собі притулок, цей сірома, - промовив дід Миколай, дивлячись у зіркове небо.
- Все, порядок. Він мене не помітив, - сказав, повернувшись Ілля.
- Чудово, Іллюшо. А тепер час повертатися додому, - сказав дід Миколай. – Ми зробили з тобою добре діло.
- А ми завтра зустрінемось? – з благаючими очима кинувся дідові на руку Ілля.
- Ха-ха, а як же, звісно, зустрінемось. Як завжди: я буду на своєму місці, у сквері, - відповів йому дід Миколай.
- Тож до завтра! З Різдвом вас! – махнув рукою Ілля, коли вже забігав у під’їзд.
- До завтра, Іллюшо! Гляди ж не забувай! З Різдвом і тебе! Будь щасливий! – махнув рукою у відповідь дід Миколай. Наступного ранку, тільки-но Ілля прокинувся, він швидко поснідав й вискочив на двір. Білий сніг різко кинувся йому у вічі й засліпив. Він побіг у сквер, щоб побачити діда Миколая. У парку гуляли люди, діти каталися на катку й сквер ожив своїм звичайним буденним життям. Ілля побачив на одній з лавочок того бідного хлопчика у порваних черевиках. Тільки на цей раз він був у новенький теплих чоботях, їв «шоколадного Джека» й радісно посміхався. Ілля усміхнувся й собі. Він надзвичайно радий був, що став причетним до такого діла. «Господи, ти не залишив мене!» - перехрестився безхатько, коли прокинувся у переході й побачив пакунок з їжею. Він все це з’їв й поділився зі своїм кульгавим собакою. Й ще довго радів цьому дню. «Різдво! Цукерки, Радість у нас!» - веселилися у лікарні діти так гучно, що медсестри вже давно не пам’ятали, коли у них було так весело. Ілля побачив дівчину на візочку. Вона все також схилила свою голівку набік й дивилася сумними очима на те, як веселяться діти. Ілля підійшов до неї й вирішив заговорити:
- Привіт. Як тебе звати? – спитав Ілля.
- Настя, - тихо відповіла дівчинка.
- Мене Ілля. З Різдвом Христовим, Настю. Хочеш я тебе прокочу ось там? – показав на каток Ілля.
- Правда? Ти можеш це зробити? – дівчина підняла голівку, точно так, як квітка у весняну пору.
- Так! Гайда! – Ілля оббіг візочок ззаду й вони поїхали вперед. Він завіз її по спеціальному схилу прямо на центр і закричав: - Тримайся, Настю! Вперед! Повний хід! – Настя схопилася обома ручками за бильця й кричала від радості! Вона була сповнена справжнього щастя, непідкупного, щирого щастя, яке тільки буває у дітей! Дівчина дивилася по сторонах і все сміялася. Всі діти махали у відповідь. Спочатку вони розійшлися, щоб не заважати. А потім бігли за нею всією гурбою й веселилися разом з ними. З колонок на ліхтарях лунала красива музика. А вогники все світилися, все світилися. Світилися та миготіли. «Іще, іще!» - веселилася дівчинка й не могла зупинитися від сміху: її щоки горіли від радості та морозу. Ілля помітив, що знизу у візочку стирчить який пакунок. Він одразу здогадався, що це той самий мішечок з солодощами, який вони розносили дітям минулої ночі. Хлопець помітив серед людей діда Миколая. Він був у своєму звичайному старенькому пальто, з шалькою на шиї та зі сніговою лопатою у руках. Ілля помахав йому здалека рукою й посміхнувся. Дід Миколай махнув у відповідь. Наступної миті, коли Ілля обернувся ізнову, дід Миколай вже зник у натовпі людей.