3

Ілля все лежав у своїй кімнаті й думав про нещодавню розмову з наглядачем скверу. Його думки були різні. Погодьтеся, що не можливо дізнатися все разом, про що думає людина. Тому нижче я спроможний привести лише декілька з них. І то тільки ті, які стосуються нашої історії. «Яка ще таємниця, - думав Ілля, закинувши обидві руки за голову, - що він, Миколай, мав на увазі? Хм… невже й справді наші мрії можуть збуватися, якщо у них сильно повірити усім серцем?» - потім його філософські роздуми перескочили на той новий телефон, який він побачив цього вечора в одному з магазинів, коли гуляв з мамою. Він, ніби подумки стояв перед склом й розглядав його. Телефон, неначебто  дивився на нього у відповідь й промовляв: «Ілля, ну ось подивися, який я гарний: екран 6,5 дюймів, тоненький та витончений. А саме головне, що у мене новий процесор. Так, Ілле, новенький, повністю новенький процесор. З таким процесором ти будеш грати у будь-які ігри. У школі всі тобі заздритимуть і ти будеш не гірше, аніж Сергій Боруля з 4-Б класу. Подумай про це, Ілле», - Ілля поморщив при цих думка свій лоб, скрутився калачиком й важко зітхнув. 

• Ілюшо, ти там живий? Чому не йдеш до нас? – погукала з кухні мати. Жінка клопотала над приготуванням святкової вечері. Ілля вирішив, що вийти так просто означало б те, що він вже не сердиться на неї.  Що краще йому ще з півгодинки хоча б полежати тут, на самоті, у своїй кімнаті.
•  Я не хочу! – відповів хлопець, намагаючись надати своєму голосу якомога драматичніший відтінок. Батоко сидів у залі й читав якусь газету. Він вже здогадувався, що відбувається з його сином, але вирішив не втручатися у розмову, допоки не придумає остаточно, як йому бути. У їхній залі стояла невисока, метр заввишки, штучна ялинка, прикрашена золотистими блискітками та кольоровими вогнями. На годиннику було близько о пів на сьому (я не можу сказати точніше, бо горщик з квітами затуляв саме годинника на кухонному підвіконні, тому кажу приблизно) О восьмій мали прийти гості: хрещені батьки на вечерю. Традиційно вони збиралися на Святий вечір у них вдома, щоб посидіти та погомоніти у тісному колі. Тому на столі почали з’являтися різноманітні вишукані страви, які зазвичай готують у нашій місцевості на Різдво, в залежності від гаманця господарів та дотримування традицій. Ця родина, як ми вже сказали, жила у достатках, тому нічого гріха приховувати, на столі було все, що тільки можна собі уявити у саму зголоднілу годину. Починаючи від маринованих грибів, оливок та свинячого паштету й закінчуючи щойно спеченою гускою, яку ось тільки зараз мати дістала з духовки й поставила посередині столу. Батько Іллі зайшов на кухню, тільки встиг нарізати хліба, як у двері подзвонив дзвоник у вигляді співу солов’я.
• О! заходь, заходь, куме. Заходь, кумо! Раді вас бачити! Іллюшо, йди гостей зустрічати! – погукав батько сина. Ілля настрій мав зовсім негостинний, але робити нічого, треба було вийти й привітатися. Бо це, погодьтеся, виглядало б зовсім не красиво. Вусатий чоловік, середніх літ, хрещений батько Іллі, потиснув хлопцеві руку, декілька секунд впевнено її потряс й протягнув якусь коробку у зеленій обгортці з жовтим бантом наверху. Його дружина тричі всіх обцілувала й усі разом: гості та господарі, посідали за святковий стіл. Ілля сидів, як у воду опущений. Він лише трохи поколупав виделкою захолод. А більше ні чого не став куштувати. Дочекавшись влучного моменту, він утік до своєї кімнати, щоб знову повернутися до своїх думок. Так він лежав й крутився на ліжкові, все думав про майбутню зустріч. З кухні доносилися вже звеселені голоси. У сусідів знизу та зверху теж, було чути, як гомонять люди. У сусідніх домах майже скрізь світилися вікна. За вікном пішов ще більший сніг. А вечір вже поступово наближався до ночі. Ілля подивився, скільки зараз часу: на телефоні показало о пів на дванадцяту. Він вирішив, що пора збиратися на двір. На кухні були зачинені двері, лунала музика, велися жваві розмови та галас, й тому йому було легко проскочити непоміченим. Він нашвидку взув свої чоботи, схопив курточку, пов’язав на шию широкий шарф, тихенько причинив вхідні двері й кішкою вислизнув на двір. За спиною хлопнули двері під’їзду. На вулиці була справжня зима (!) З неба летіли крупними пластівцями сніжинки, сідали на гілки дерев, кущі, арку, що біля під’їзду, й утворювали  пухке білосніжне покриття. Сніжинки торкалися його обличчя й миттєво танули від теплоти тіла. Ілля шмигнув носом, наче хотів чхнути, бо сніг лоскотав його ніздрі, обтер обличчя й побіг на зустріч. Цей сквер був майже поруч з його домом. Тому вже за три хвилини він був на місці. А у парку (Мати Божа! Яка краса!) настільки було красиво, по-особливому красиво у цей нічний час. Сквер стояв зовсім порожній. Безмовно світилися гірлянди, вогні на ялинці. А ліхтарі стояли так чинно й поважно, неначебто вартові, які несуть нічну службу. Ілля прийшов першим й став чекати. Навкруги було тихо. Тільки де-не-де, поодаль, дорогою проїжджали машини, здалеку рідко можна було почути людські голоси.
• Ілле! – почув хлопець, як його хтось гукає. Ілля обернувся назад. Це був дід Миколай. «Як він з’явився так непомітно?» - подумав Ілля. Хлопець був вражений його новим вбранням. Це вже був зовсім не той дідусь: у тоненькому старенькому пальто, з лопатою у руках. Перед ним стояв справжній красень. У надзвичайно красивому кожусі, з вишуканими блискітками, з гаптованими візерунками, що прикрашали рукави та поділ кожуха. На голові, замість розтягнутої шапки  був чудернацький капелюх: високий, у вигляді гриба, з позолоченою кромкою  та білим хутром знизу. У руках він тримав якусь торбу. А рукавички у нього були настільки дивні, що одразу нагадали хлопцю казку «Рукавичка», яку йому читали у дитинстві. Сніг падав йому на сиву бороду та плечі. Від цього його борода здавалася ще пухкішою та білосніжною. 
• Не дивуйся, Іллюшо. Адже дива тільки починаються. У нас ще вся ніч попереду! – він посміхнувся й струсив сніг зі своєї бороди.
• І яке ж диво ви мали на увазі? – спитав Ілля. Хоча вже не з таким тоном, як перед цим, ввечері. Він подумав, що цей одяг і має видатися за диво. 
• Ха-ха-ха, бачу, ти й шарф теплий одягнув. Тож виходить, що у твоєму серці була думка, що ми дійсно зможемо побувати в Антарктиді? Еге ж? Правильно! Тільки вір! – сказав дід Миколай. Ілля нічого не відповів. Він пішов вслід за дідусем. Дід Миколай підійшов до того оленя, який був обвішаний з ніг до голови гірляндами, сяяв та переливався вогнями. Старик подивився ще раз навколо себе: начебто переконувався, що їх ніхто не бачить. Скинув свої рукавички й поліз у кишеню. Він дістав жменю якоїсь незвичайної пудри, схожої на дрібні іскристі пилинки й підкинув її над оленем угору.
• Ба! – здивувався Ілля. Перед ним стояв вже не штучний, а справжній олень. З красивими ріжками та сяючим хутром. На його рогах та по боках лишилися висіти гірлянди й він був точно казковий, тільки живий. 
• Ну ось тобі й перше чудо! Ха-ха-ха, - не приховував своєї веселості дід Миколай. Він відчував себе, неначебто маг перед здивованим глядачем. А втім, воно так і було: Ілля стояв перед ним й тільки кліпав очима.
• Але як? Як ви це зробили? Я не можу повірити своїм очам! Ох-хо-хо, -  був у захваті Ілля.
• Все просто, ха-ха-ха, тільки вір. Ось і весь секрет, - олень розбірливо хитав головою та переступав з ноги на ногу. На його шиї висів маленький дзвоник, який радісно й мелодійно дзвенів, коли той нахиляв свою шию. Дід Миколай перекинув свою ногу й миттю осідлав олення:
• Чого стоїш, Іллюшо? Ха-ха-ха. Час діяти, хлопче, час настав! Мрії збуваються! Спершу я хочу, щоб ти у цьому переконався. А потім я дещо тобі покажу. Не гай часу. Сідай! – сказав дід хлопцеві. Від здивування та радості посмішка не сходила у хлопця з обличчя. Він обережно, ніби й досі не вірив, підійшов до оленя й теж заліз йому на спину.
• Тримайся тільки міцніше! – сказав дідусь. Його голос лунав, наче з діжки.
• А що буде? – спитав Ілля. Тільки він стиг про це запитати, як олень ступнув декілька кроків вперед й здійнявся у нічне небо, залишаючи сяючий шлейф за собою.
• О-го-го! Вау! – ледве встиг схопитися за поділ кожуха Ілля.
• Ха-ха-ха! – радів дідусь. Вони піднялися у повітря й полетіли над містом. Спочатку ледь вище дерев. А потім все вище й вище. Дома й вулиці виглядали зовсім маленькими. Ілля сидів ззаду з очима у п’ять копійок.
• Ну що, Іллюшо. Тепер ти віриш мені? Ха-ха-ха, - посміхався дідусь.
• А куди ми полетимо? Спитав, борючись з потоком свіжого повітря, Ілля. 
• Як куди? Ха-ха-ха, Ти ж мріяв про Антарктиду. Тож вперед! – вони піднялися ще вище у небо, що тільки тонкий, ледве помітний світ тягнувся за ними.
• О, зірка летить! Погляньте, хлопці, - сказав хтось з перехожих гуляк й показав пальцем у небо. – Треба бажання придумати!