2

Його дім був неподалеку. Ілля йшов надзвичайно сердитий. Мало-помалу, коли вже він відійшов на декілька метрів у сторону й побачив, що його мати далеко, й що вона не звертає на його благання жодної уваги, він заспокоївся. Але все-рівно перебував у смутку. «Чому? Чому мені не можуть купити цього телефону?» - думав дорогою Ілля. Поруч з ним проходило чимало радісних та усміхнених людей: проїжджали щасливі, на санчатах, діти, долітали звідусіль веселі голоси та вітання,(навіть сніжок посипав) але важкий настрій не дозволяв хлопцеві побачити цю красу. Біля дому, де жив Ілля, розташовувався надзвичайно чудовий сквер. О, який же це був парк. Вишенька, а не сквер. Нехай не нарікає на мене читач за мою занадто довгу передмову та сентиментальність, але я ніяк не можу пробігти це місце поспіхом й просто написати «був чудовий сквер» та й годі. Ні, ні. Вибачте, але я неодмінно, неодмінно хочу описати його більш докладніше, щоб й ти, дорогий мій читачу, мав змогу побувати у ньому бодай подумки й спробував уявити собі всю цю красу. Це я роблю не тільки з-за того, що мовляв, він мені подобається. (бо я не раз у ньому гуляв і знаю, про що кажу) Це було б зовсім безтактно з моєї сторони, а тим більше зі сторони письменника: нав’язувати свій смак. Я роблю так тому, що саме цей сквер відіграє важливу роль у нашій подальшій історії. Ось і все. Тож уявіть собі досить компактну невелику площину, тротуарна плитка припорошена снігом і все навкруги біле-біле. Скрізь чимало дерев’яних лавочок та насаджень, красиві ліхтарі чинно стоять у рядок й освітлюють щасливі обличчя відпочиваючих та перехожих людей. Посередині скверу збудована декоративна композиція з великого каменю: скелясті брили, вимощені одна на одній, є своєрідною родзинкою цього скверу. Влітку, зверху цієї скали стікає невеликий водоспад, а взимку ці камені облаштовані гірляндами, що світяться у ночі, емітуючи воду, яка спадає донизу. Також у центрі є щось схоже на каток: дерев’яні стругані дошки утворюють гладку поверхню, на якій бавляться діти. Вони ковзають на цьому каткові: пролітають на колінах, женуться один за одним й так гучно сміються, що навкруги відчувається велика радість. Якщо ви вирішите прогулятися цим місцем й пройдетеся хоча б ненадовго цим сквером, то ви відчуєте, про яку радість я вам пишу. У передсвяткові дні цей парк облаштований  сяючою ялинкою, зірками та кулями: усіма необхідними атрибутами, які здатні прикрасити й додати новорічного настрою. На околиці парку, скрізь по деревах висять сяючі ілюмінації: вогні «стікають дощем» на землю й вигідно доповнюють загальну картинку: створюють дивовижний вигляд. Все це дарує відчуття казки, казковості. Доглядачем цього скверу був, уже всім відомий, дідусь Миколай (як його називали містяни). Він кожного вечора виходив на службу й справно доглядав за порядком й чистотою цього парку. Дітей у цей вечір, як завжди, була ціла купа: всі сміялися й веселилися. Діти скочувалися з невеликих ландшафтних пригорків, бавилися у снігу, каталися на катку. Ілля не захотів близько підходити: він сів на поодиноку пусту лавочку, яка стояла під ліхтарем, з самого початку, як тільки ви зайдете у парк. З неба безшумно падали сніжинки, здаля долітав сміх та галас дітвори, але Ілля був сумний. Він схрестив свої руки на грудях, насупився, одягнув на голову капюшон й понурився. Його спокій порушив доглядач скверу. Він мірно гріб лопатою сніг: розчищав доріжки до лавочок.  На перший погляд, це був звичайний собі дідусь: у старенькому сірому, до колін, пальто, чорній незграбній шапці, з сивою білосніжною бородою, на шиї був намотаний тонкий довгий шарф: ось і весь його зовнішній вигляд. Він був схожий на звичайного працівника, який добре виконує свою роботу, не більше й не менше.  Але варто вам лише подивитися йому в очі, (що то був за погляд!) то ви побачите у ньому щось особливе. Його очі були сповнені якимось чарівним, сповненим доброти, світлом. Вони дивилися на вас з-під сивих брів й ви одразу відчували, що перед вами добра й вихована людина. Чемна людина. Ось яким був цей  дідусь Миколай. Ілля почув здалеку, як хрустить сніг, наближаються кроки. Він підвів свою голову й побачив з-під капюшону  пару чобіт, які зупинилася прямо перед ним. Дідусь з півхвилини постояв поруч, сів на лавочку, тримаючи у голих руках лопату для чищення снігу.

• Чудовий вечір. Чи не так? – першим заговорив дідусь. Він дивився у зоряне небо, слідкував, як пролітають сніжинки й падають на землю: у жовтому світлі ліхтаря це було досить добре видно.
• Ні. Зовсім він не чудовий, - запротестував Ілля.
• Як же так? А як же Різдво? Хіба може бути передріздвяний вечір недобрим? – сказав дідусь. – Мене усі звуть дідом Миколаєм. А тебе як звати? – хлопець помовчав й буркнув з-під капюшона у відповідь: 
• Ілля, - між ними виникла пауза. Згодом Ілля промовив:
• І зовсім він не чарівний. А самий звичайний. Хе-х… Різдво… та й що з того Різдва. Вигадки.
• Е, Ілле, не кажи так. А хіба у тебе немає мрії? – спитав дідусь.
• Мрія є. А що з того. І до чого тут свято? – між ними розгорівся діалог. – Все-одно моя мрія ніколи не здійсниться.
• О, хлопче, якщо так думати, то звісно, не збудеться.  Але мільйони людей у всьому світові вірять, надіються, що їхні мрії збудуться. А Різдво Христове це саме той час, коли мрії збуваються, головне тільки вірити. Як же ти кажеш «дурниця». Чудеса навколо нас. Ось тут (він обвів навкруги рукою), тільки треба уважніше прислухатися до свого серця. А скільки бездомних, зголоднілих, сиріток у цю годину заглядають у нічне небо й вірять, що Господь не залишить їх. О, як би ти тільки знав, скільки таких людей. І Різдво усім нам приносить радість, - пояснив дідусь. – Чудо завжди збувається. Тільки вір і все. Ось яка штука.
• Та й що мені ці бідняки, хіба в них немає домівки, хай собі виглядають чуда, як такі дурні?
• Немає! Немає домівки або й шматка хліба навіть  немає! А як же ти думав: хіба усі однаково живуть? – заперечував дідусь. Знову між ними виникла пауза.
• Ось у тебе, яка мрія?  - спитав перший дідусь.
• Яка, яка – ніякої! – упирався Ілля.
• Е, такого не буває. Як це «ніякої»? Якщо у людини немає мрії, то одне лишень з двох: або вже треба викликати трунаря, або вона нічого не тямить у цьому житті й не вміє радіти, - сказав дідусь.
• Ось подумай. Яка? – наполягав дідусь Миколай.
• Полетіти ось на цьому олені (Ілля показав на декоративного оленя, що стояв неподалік від них й сяяв вогнями). Полетіти ось на цьому олені в Антарктиду! – кольнув Ілля. – Ага! Що? Збудеться? – переможно вигукнув хлопець.
• Хм… - подумав дідусь, - збудеться. Якщо будеш вірити, неодмінно збудеться, - він сказав це з такою впевненістю й спокоєм, що Іллю аж прошибло. 
• Ха-ха-ха, - зареготав він, - ну діду Миколаю, ви й жартуєте. Навіть першокласник й той вам відповість, що все це не можливо, - сказав Ілля.
• Приходь сьогодні рівно опівночі  у цей сквер. Я тобі доведу. Так вже й бути. Візьму тебе з собою, - все також непохитно відповідав дід Миколай. – Прийдеш?
• Прийду, - згодом відповів Ілля.
• От і добре. Приходь, - дідусь встав й продовжив знову чистити лопатою сніг. Ілля побіг додому.