Глава 12 "Помилка"

Софія

— Не зрозумів? — говорить здивовано.

— Ой, вибачте, — кажу розгублено. Не знаю, що ще сказати, складаю документи тремтячими руками й краще б Лія зараз не приходила, бо отримає сповна. Я...

— У нас новий бос? — зачиняє двері й крокує до мене.

— Лія попросила переглянути документи, бо хвилювалась. От я й опинилась тут.

— Які документи? — підходить й схиляється наді мною. — Цікаво... Софіє, ці документи складав я і все давно перевірив, — говорить з усмішкою. — То що ти тут робиш? — питає, розтягуючи слова.

— Я вб’ю її, — обпираюсь ліктями на стіл й закриваю обличчя долонями. — Тримай мене, коли вона зайде.

— Вона пішла на урок до інструктора.

— А перемовини?

— А їх перенесли на вечір, бо були деякі проблеми, — розвертає крісло до себе й обпирається долонями на підлокітники.

— Вибач. У Лії дивне почуття гумору, — дивлюсь в його обличчя, яке зараз знаходиться надто близько.

— А я вже було подумав, що ти прийшла до мене, — усміхається кутиками губ.

— Ні. Ми ж вчора поговорили.

— І ти згодна з моїми словами?

— Так. Хіба я можу перечити босу? — хочу встати, але він не дає.

— Ти знаєш, може, це дивно, але мені подобається, коли ти перечиш, — нахиляється нижче й вдихає повітря біля мого волосся. — І в моєму кріслі ти маєш дуже сексуальний вигляд, — остаточно забирає здатність думати.

Його губи настільки близько, що достатньо мені підняти голову і зможу знову відчути той шквал емоцій, який викликають наші поцілунки. Саша проводить пальцем по щоці, а я заплющую очі. Але коли він нахиляється, різкий стукіт у двері змушує розплющити їх й перелякано зіскочити з крісла. І саме вчасно, бо до кабінету зазирає Іван Іванович.

— Можна? — питає чоловік.

— Так, заходьте, — спокійно відповідає Саша. От як можна триматися так спокійно, коли у мене серце вистрибує з грудей. — Поговоримо пізніше, — говорить мені, а я мовчки виходжу з кабінету.

Лечу коридором і не чую своїх кроків, лише стукіт серця, яке шалено колотиться у грудях. Повітря не вистачає, а на щоці палає слід від його дотику. Мені хотілось… Не можу заперечувати сама перед собою, я страшенно хотіла, щоб він мене поцілував. Чекала цього, але дякувати прийшов замісник. Не можна цього робити, але як втриматись? Залітаю до кабінету й намагаюсь зайнятись роботою. Який там обід? Я навіть до вбиральні не виходжу. Лії теж нічого не пишу, вдома її чекатиме дуже серйозна розмова. Тепер мені здається, що вона робить все можливе, щоб ми зустрічалися якомога частіше. Тільки коли починаються перемовини, а це майже кінець робочого дня, я виходжу до вбиральні й вирішую випити чаю.

Коли, нарешті, збираюсь додому, Мирослава вже пішла. Заношу потрібні документи Марії Петрівні, беру сумку й виходжу з кабінету. Лія мовчить, ні дзвінків, ні викликів. Цікаво, вона повернулась на перемовини. Ох, яка я зла на неї. Аж трусить всю. В коридорі повна тиша, тому сміливо крокую на вихід. Але я була б не я, якби не втрапила наостанок у халепу. Тільки-но проходжу кабінет генерального, як двері відчиняються і я чую противний сміх, чи то писк. Різко розвертаюсь і відчуваю дежавю.

— Давно ми разом не вечеряли, — говорить Саші та сама жінка, яка вішалась на нього у магазині.

Я одразу її впізнала, її образ добре закарбувався у пам’яті. Вона чекає Сашу, поки він вийде. Швидко прямую на вихід, щоб він мене не помітив, але сьогодні не мій день.

— Софіє, — чую голос боса й зупиняюсь.

— Я вас слухаю, — розвертаюсь й намагаюсь зробити байдужий вираз обличчя.

— Ти додому? — питає наче це й так незрозуміло.

— Так, робочий час минув.

— Жанно, — звертається він до жінки, — познайомся, це Софія, подруга родини.

— Хм, які молоденькі й симпатичні подруги у тебе тут працюють, — говорить та, роздивляючись мене з ніг до голови. Від її погляду стає незручно й огидно. Яка ж я дурепа! Знову…

— Ми збираємося відсвяткувати підписання контракту, — говорить далі бос. — Приєднаєшся до нас? Лія теж зараз приїде.

— Е… Ні, дякую, але не зможу, — хитаю головою і бачу, що його гніває моя відмова.

— Це не займе багато часу. До того ж ми не договорили вдень, — каже з натиском.

— На жаль, не можу, в мене побачення, — випалюю те, що підходить найбільше. — Вибачте, я телефон забула у кабінеті, — киваю жінці, яка так і не зводить з мене свого хитрого погляду й швидко крокую до кабінету.

Залітаю всередину й притуляюся до дверей. Що за життя? Чому мені сподобався саме він? Краще б я і досі кохала зрадника Сергія, тоді не було так боляче. Він досі бачиться з нею, а я сьогодні ледь не поцілувалась з ним. Ааааа! Хочеться кричати й когось гепнути добряче. Тільки-но відходжу від дверей, як вони з шумом відчиняються.

— Софіє, що ти витворяєш? — гаркає Саша й грюкає дверима, зачиняючи їх.

— Н-нічого особливого, Олександре…

— Досить зі мною грати! Вона діловий партнер. Тобі важко поїхати? Ааа, я забув, в тебе побачення, — розтягує слова. — З тим сопляком, так?

— Не називай його так! — теж не стримую емоцій. Таким злим я його ще не бачила, аж страшно стає, коли кидає на мене розлючений погляд.

— Захищаєш… Як швидко зникла симпатія до мене, а це означає тільки одне. Ти брехала! Її не було. Я помилився, ти досі маленька дівчинка, яка не готова до серйозних стосунків.

— Так, я не готова до стосунків, коли мною просто граються! Я тобі казала, що я не річ, у мене є почуття! І так, мені вісімнадцять. Можливо, я дурна, але ніяк не можу зрозуміти, як можна зустрічатись з двома паралельно. Не можу і не хочу. Живи своїм життям, а мені краще звільнитися, — хапаюсь за дверну ручку й вискакую з кабінету.

Мчу на вихід, не слухаючи Олександра, що гукає за спиною. Надворі хапаю повітря й звертаю у бік набережної. Ця Жанна стоїть біля автівки Саші й палить. Переходжу дорогу й швидко крокую, стримуючи сльози. Моя наївність просто вбиває, а тон Саші боляче ріже душу.