Глава 9 "Робочі питання"

Софія

— Ох, я зараз лопну. Не можу, — протягує Лія, витираючи сльози від сміху. — Розкажи ще раз.

— Не знаю, що тебе так веселить. Я поламала кактус і пошкрябала боса.

— Я бачила твої старання, нічого страшного. До весілля заживе.

— Я не старалася, воно само сталося. Ти б бачила обличчя Міри, — не можу стримати усмішку.

— Ой, не можу, в мене вже живіт болить від сміху, — знов починає сміятися на всю кухню.

— Мені, в той момент, було не смішно. Думала, він вижене мене в три шиї.

— Ага, де там. Софіє, він не вижене тебе, навіть якщо ти ще раз налетиш на нього з кактусом. Я подарую тобі ще один.

— Досить з мене сьогоднішнього.

— Але ж дивись, як гарно він відігнав негатив, — по кухні знов розноситься її веселий сміх.

— Ха-ха. Ти їсти будеш? Я салат зробила.

— О, бережемо фігуру? Я голодна, мені твій салат не допоможе. Діставай ковбасу, я купила вино, але так поспішала дізнатись про кактусову аварію, що не виклала з пакета, — крокує у прихожу й приносить покупки.

— У нас є сир і виноград до вина, — кажу, перевіривши вміст холодильника.

— Діставай все. Маємо повне право розслабитись після першого робочого дня. Він, до речі, питав про тебе, — каже, відкриваючи пляшку вина.

— Що питав? І ти мовчиш? — розвертаюсь до неї.

— Де ти живеш і чому залишилась.

— А ти що? — починаю нервувати.

— А ти не будеш сваритись? — хитро запитує Лія, і я розумію, що буду.

— Ліє, не лякай мене. Ти ж не сказала, що я живу у тебе?

— Звісно, ні, але я сказала щось інше…

— Кажи вже, — гаркаю нетерпляче.

— Я сказала, що ти живеш зі своїм хлопцем.

— Що? І коли ти мені збиралася про це сказати?

— Ось, саме зараз і збиралась. Не бурчи, це найкращий варіант. Він більше не питатиме точно, і дасть нормально працювати.

— Тільки от би ще знати як його звати, того хлопця. І хто він такий, — буркаю, нарізаючи ковбасу.

— А я вже знаю, — усміхається й вихоплює з-під ножа шматочок.

— А мені не хочеш сказати? — починаю дратуватись.

— Назар, — знизує плечима.

— Що? Наш Назар? — починаю сміятись. — Оце ти насмішила. Потрібно хоч його попередити.

— Він бачив тебе з ним на випускному, тому з легкістю повірив. Ну, давай, — подає мені келих з вином.

— За перший робочий день і кактус, — знов сміється й робить ковток вина. — О, так невчасно, — крокує до вітальні, де дзвонить телефон. — Це Лера, — кричить з кімнати й повертається до мене. Стає поряд й приймає відеовиклик.

— Привіт, мала! — весело вітається й показує їй келих з вином.

— Привіт, дівчата. О, без мене?! А я чай п’ю, — показує чашку.

— Як перший день? — питаю, бо Лера сьогодні теж вийшла на роботу.

— Дивно і незвично, купа нової інформації й безліч знайомств. Мені постійно хочеться звернутися до когось вашими іменами. Цілий день чекала на новини. Розказуйте. Як ваш перший день?

— О, приготуйся слухати комедію, — сміється Лія. — У нас тут такееее…

*******

Ранок вже не здається таким страшним, як попередній. До того ж все, що могло статися, вже сталося вчора. Ми зустрілися і сподіваюсь, що найближчими днями цього більше не станеться. Лія говорила, що в четвер якісь важливі перемовини, але мене вони ніяк не стосуються, тому можна видихнути й спокійно працювати.

— Щось у мене голова болить, — бурчить дівчина, коли крокуємо на роботу. Надворі чудова погода, так і хочеться звернути й вийти на набережну, чи кудись на природу поїхати. Але тепер ми працюючі люди, тому таке задоволення тільки у вихідні. На які, до речі, обіцяють дощ.

— А не потрібно було стільки вина пити, — шикаю на неї.

— Ой, не бурчи. Зараз пройдемось і все минеться, так тепло сьогодні. На море хочу.

— У мене сьогодні навіть руки не трусяться.

— Прогрес, — хмикає подруга. — Його сьогодні не буде. Кажу ж, він дуже рідко приїжджає. Не знаю, що на нього вчора найшло, і чому саме він зайшов в бухгалтерію. Це був якийсь нонсенс.

— Не те слово, який нонсенс, — буркаю, а вона знову сміється.

— Ніколи цього не забуду. Навіть у старості буду згадувати, — відчиняє двері й пропускає мене першою.

Тільки-но заходимо на поверх, одразу відчувається пожвавленість. Вчора була абсолютна тиша зранку, а сьогодні звідусіль чути голоси співробітників, грюкають двері й пахне кавою.

— Доброго ранку, — вітається Лія до Зоряни, а я киваю. — У нас сьогодні якась важлива подія? — питає, теж дивуючись такій активності.

— Доброго ранку, — відповідає дівчина, забираючи якісь папери з принтера. — Олександр Станіславович з самого ранку на робочому місці. Перевіряє роботу всіх відділів. Ранкова кава лишилась недопитою.

— Он як? — ще більше дивується Лія, а я автоматично роблю крок назад до дверей. Вона помічає це й хмикає. — Ходімо, Софіє Анатоліївно. Перевіримо, як наш кактус, — стримує сміх й крокує далі по коридору.

Тяжко зітхаю й крокую за нею. Сьогодні я одягла нову світло блакитну сукню з коротким рукавом і розрізом спереду. Взула туфлі, але не ті, що вчора натерли ноги, а свої зручні на високих, але широких підборах. Лія ж крокує попереду у бежевому брючному костюмі. Вона звертає до кабінету генерального, а я йду у бухгалтерію. Коли заходжу до кабінету, Мирослави ще немає. Сідаю за стіл й дивлюсь на свого улюбленця. Він має не дуже гарний вигляд, але одужає.

— Що ж я наробила? Як я його забуду, якщо бачитиму кожного дня? — шепочу сама до себе.

Потім йду до Марії Петрівни, яка вже на місці й отримую нове завдання. Робота допоможе мені відволіктися від думок про Сашу. Та мого спокою надовго не вистачає. Рівно до того моменту, коли приходить Міра. Вона, своїм бубнінням телефоном, страшенно дратує. Що це за подруга така, яка має стільки вільного часу, щоб годинами говорити телефоном. Невже інших занять немає? А Мирослава до того ж на роботі.