Глава 8 "Підлегла"

Олександр

— Ліє! — різко відчиняю двері й вриваюсь до кабінету. — Що це за хрінь?! — не можу стримати емоції, що рвуться на свободу.

— О, Боже! — підхоплюється сестра з крісла й перелякано дивиться на мене. — Ти чому так лякаєш? Я ледь дуба не врізала. Ти що, прибив когось?! — питає, розглядаючи мою сорочку. А потім бачу в її очах страх. — Софія! — вигукує й закриває рота долонею.

— Ти взагалі здуріла? — гаркаю на неї. — Але маєш рацію, я прийшов поговорити саме про неї. Що вона робить у нашій фірмі?

— Як що? Працює, — знизує плечима, наче так і було задумано.

— А чому я не в курсі?

— Бо я маю повне право взяти на роботу бухгалтера. Хіба ні?

— В першу чергу, ти мала попередити мене. А ти змовчала, — дорікаю їй і намагаюсь говорити спокійніше. Всередині шквал почуттів. Від здивування до гніву.

— З якої радості? Ти не мій керівник, — говорить суворо, але на мене не діють такі прийоми.

— Так, не керівник, але ми партнери, чи не так? А може, ти впевнена, що зможеш керувати фірмою самотужки й тримати її на тому ж рівні, на якому вона зараз?

— Дуже дотепно, розумнику, — кривиться дівчина й знов переводить погляд на сорочку. — Що з тобою сталося? Це що, кров?

— Кров, — киваю й починаю розстібати сорочку. — Твоя подруга постаралася.

— Що? Соня?

— А ти всіх подруг сюди притягла?

— Не притягла, а ледь вмовила. Що це таке? — дивиться мій живіт, подертий кактусом. — Зараз, тут є аптечка, — прямує до шафи й дістає бокс з ліками. — Сідай, я промию перекисом.

— Це кактус пройшовся по мені, — буркаю, але сідаю на стілець.

— Що? Який… Це Соня тебе так?

— Угу, я ж кажу, кактусом, — кривлюсь, коли вона торкається подряпин ваткою.

— Ой, не можу, — згинається навпіл від сміху. — Вибач. Тим кактусом, який вона тільки-но купила?

— Знаєш, я не питав, коли вона його купила. Просто заїхала ним в мене з розбігу, а потім ще й набурчала.

— Правильно й зробила. Ти так її образив і хотів гарного ставлення? Та я ледь вмовила її тут працювати, а ти ще й обурюєшся.

— І де ж вона живе? Чому вирішила залишитись? — вириваються питання.

— Зі своїм хлопцем, тут неподалік, — невизначено киває на двері й продовжує промивати подряпини. Слова про хлопця нагадують того сопляка в актовому залі коледжу.

— З тим, що вітав її на випускному? — не втримуюсь, щоб не запитати.

— Так, з Назаром, — не дивиться на мене й продовжує своє заняття.

— Зрозуміло, дякую, — підводжусь, роздратований такою новиною.

— Ти куди? Я не закінчила.

— Маю справи. Сподіваюсь, він не отруйний, — поки одягаю сорочку, бачу як вона стримує сміх.

Хлопець значить… А недавно говорила, що я подобаюсь. Та я й сам бачив, що в неї симпатія. Невже через той безглуздий випадок все одразу зникло? Це ж треба! Вони живуть разом. Чи не надто швидко?

Спускаюсь надвір й сідаю в автівку. За двісті метрів зупиняюсь й заходжу в магазин чоловічого одягу. Обираю сорочку й одягаю її. Часу, щоб поїхати додому не маю, а приїхати на перемовини у зіпсованій не можу собі дозволити. Як же бісить мене той хлопець. І Софія також. Я думав, вона поїхала, намагався не згадувати її й нарешті спокійно видихнув. Моїм залізним правилом завжди було не стати слабким, а Софія займала надто багато моїх думок. Симпатія до когось робить нас слабшими й вразливішими, а я цього не хочу. Не хочу прив’язуватись, бо втрачати надто боляче.

Але як не думати, якщо тепер вона так близько? І така… Доросла і сувора. Говорить так, наче між нами не було тієї іскри. Вона й зараз є, бо так само мені подобається ця вперта дівчина. Але злість на її дитячу поведінку теж нікуди не зникла. І я бачу, як вона хвилюється, як нервує поряд зі мною. Достатньо мені зробити на один крок ближче, як вона робить два назад. Але я не збираюся її чіпати, так і справді краще. Принаймні намагатимусь цього не робити. Не хочу псувати дівчині життя. Вона знайшла того, з ким відчуває себе добре. Впевнений, що вік має велику різницю. Всі дівчата прагнуть романтики, а я не бажаю цим займатись.

Паркуюсь біля ресторану й дивлюсь на себе в дзеркало. Це ж треба, заїхала в мене кактусом! Починаю сміятись, бо зараз, відійшовши від шоку, згадую її перелякане личко. О, уявляю, що подумала Мирослава, коли ми з Софією говорили. Вперше потрапляю у таку безглузду ситуацію з підлеглими. Хммм… Підлегла... Софія — моя підлегла. Як же мені подобається така думка. Цікаво, як її вмовила Лія? Уявляю, як вона не хотіла йти працювати на нашу фірму. Вона мене ненавидить за ту зустріч. Схоже, на завтра в мене з’явилися термінові справи в офісі. Потрібно ж якось навчати сестру вести бізнес. А хто може допомогти краще, ніж брат?

Виходжу з автівки й ловлю себе на думці, що не можу стримати усмішку. Заходжу до ресторану й шукаю очима Павла Степановича. Але замість нього бачу Жанну. А вона що тут забула? Прямую до столика, жінка помічає мене й усміхається. Обдивляється мене з ніг до голови й грайливо прикушує губу. Ці її прийоми я знаю, ми багато років знайомі, але зараз вони мене не зачіпають. Цікаво, чи втримався б я, якби на мене так дивилась Софія? Тут навіть думати не потрібно, і так знаю, що не втримався б.

— Привіт, а де тато?

— Привіт, котику, — усміхається ще ширше.

— Жанно, досить до мене звертатися, як до тварини. Це дратує, — сідаю навпроти неї.

— Справді? Раніше тобі подобалось. Щось змінилось?

— Якщо я мовчав, це не значить, що мені подобалось.

— Ну, ми ж не чужі.

— Ми знайомі. Не друзі й вже не коханці, а прості знайомі. І в мене є ім’я.

— О, Олександр Станіславович сьогодні не в настрої, — сміється жінка. Схоже, вона п’є не перший келих шампанського. І знову щось новеньке. Раніше мене це не дратувало. — Нам щось заважає стати коханцями?

— Нічого не заважає, але цього не станеться. То де ти кажеш Павло Степанович?