Глава 7 "Початок"

Софія

— Вау! Вау! Вау! Хто ця «sexy girl»? — вигукує Лія, коли виходжу з кімнати.

— Ліє, ти невчасно зі своїми жартами, — буркаю на неї й осмикую піджак. Відчуваю себе страшенно незручно, не схожою на саму себе. Не вірю, що роблю це.

— Та досить вже бліднути, бо так і знепритомніти недовго. Я каву зробила, ходімо снідати.

— Та яке там снідати, мені шматок в горло не полізе. Он, руки трясуться, — демонструю їй свою неврівноваженість.

— Не сміши мене, Соню, — хмикає й підходить ближче. — В тебе немає жодної причини, щоб хвилюватись. Нехай хвилюється той, хто накосячив і лікті кусає, що втратив таку красуню.

— Припиняй, бо я нікуди не піду. Він що, з самого ранку буде? Ти ж казала…

— Та не буде, ото ти залякана, — обриває мене на півслові. — Швидко снідати, бо спізнимось, — командує й крокує на кухню.

Лія одягла сукню, яку ми придбали вчора. І звісно ж, вона її улюбленого кольору — чорного, але шкіряні вставки по боках роблять сукню трохи веселішою. Я ж добряче поморочила голову перед тим, як одяглася. Спочатку одягла сукню, потім брюки й блузку, але в останню мить змінила свій вибір. Чорна завужена спідниця до коліна й біла блузка на широких бретелях — мій лук на перший робочий день. Зверху накинутий піджак, щоб блузка не виглядала надто відкрито. Ледь впихаю в себе бутерброд й випиваю каву.

Гадаю, хвилювання — стандартна емоція, коли вперше йдеш на робоче місце. І це мені ще пощастило, бо я уникнула співбесіди. Та є одне величезне «але» — Саша. Я хвилююсь не про роботу, чи те, як мене прийме колектив, а про зустріч з ним. Не можу припинити про це думати, бо він займає надто багато моїх думок. Взуваю свої нові туфлі й навіть можу погодитись з Лією, мені дуже личить такий стиль, я навіть старшою виглядаю в класичному одязі й на підборах. Волосся я просто вирівняла й залишила розпушеним, вважаю, що мені личить така зачіска.

— Ну, що, готова?

— Ні, — хитаю головою, а Лія сміється.

— Викликати таксі?

— Нам же недалеко. Може, пройдемось? Час є, а свіже повітря заспокоює.

— Ну, добре. Так і бути, підтримаю твоє бажання, хоча шастати вулицями пішки — не моє улюблене заняття.

— Знаю, але у мене стрес, — беру сумочку й виходжу за Лією.

Ніколи не була такою боягузкою, а зараз не можу стримати серце, що колотиться так, наче я біжу стометрівку. Долоні пітніють, наче вирішується найважливіша справа у моєму житті. Йду поряд з подругою і подумки заспокоюю себе, що у будь-який момент можу розвернутися й піти додому. Кожен має вибір, як вчинити і я теж можу передумати. Та коли дивлюсь на Лію, розумію, що не зможу її кинути саму, бо вона теж хвилюється, просто не показує цього відкрито.

За п’ятнадцять хвилин приходимо до багатоповерхової будівлі у якій знаходиться фірма. На першому поверсі розташований банк, а на другому будівельна фірма Станіслава Волошина. Це ж треба! Не очікувала, що назву вони лишили з початку її заснування. Тепер розумію, чому Саша живе на роботі. Фірму, яка зветься на честь батька, продати він не зможе. В серці біль за того десятирічного хлопчика, який мусив стати дорослим так рано.

— Що? — не розуміє мого засмученого виразу Лія, але за моїм поглядом розуміє, що привернуло мою увагу. — А, так, батько не хотів змінювати, бо дуже поважав брата. Він все це започаткував і можна сказати, дав усім нам прибуткову справу. Шкода, що я його не знала.

Заходимо до будівлі й підіймаємось на другий поверх. З кожною новою сходинкою, розумію, що від сьогоднішнього дня моє життя зміниться ще більше, але вперто крокую за Лією й відганяю думки відмовитись.

— Доброго ранку, Зоряно, — вітається Лія до дівчини за стійкою, на вході.

— Доброго ранку, Ліє Андріївно, — щебече та й переводить погляд на мене.

— Знайомся, це Софія Анатоліївна, наша нова співробітниця з бухгалтерії.

— Дуже приємно, — усміхається мені.

— Навзаєм, — відповідаю тим же.

— Олександра не було?

— Ні, але Іван Іванович вже на місці.

— Добре. Ходімо, — це вже мені.

— Приємна дівчина, — шепочу, крокуючи за нею коридором.

— Ще та зміюка, — хмикає у відповідь. — Поки ми дійдемо до бухгалтерії, всі знатимуть опис нової співробітниці. Май на увазі, Міра з бухгалтерії її краща подруга-пліткарка.

— Куди ти мене привела? — обурююсь, а вона сміється.

— Дякуй, бо попереджена. Такі компанії є кругом, навіть у гуртожитку були. Досі Маринку згадую.

— Я так розумію, Маринка була тільки початком.

— Ми впораємось, адже удвох. А якщо не впораємось, то приїде Лерка й покаже їм всім, — тепер вже сміюсь я.

Спочатку Лія показує мені кімнату для персоналу, потім вбиральню, і тільки тоді веде до бухгалтерії. Коли проходимо повз кабінет директора, мої ноги самі пришвидшують ритм, наче там чекає небезпека. Бухгалтерія знаходиться в кінці коридору. Окремо кабінет головного бухгалтера і кабінет, де працюватиму я з Мірою-пліткаркою. В цілому, офіс мені подобається. Все просто, але стильно. У кімнаті для персоналу є мінікухня де можна перекусити, розігріти їжу в мікрохвильовці й зробити чаю. Є холодильник й вільні чашки з тарілками. Все дуже гарно придумано, можна відчути себе вдома й перепочити на обідній перерві.

— Маріє Петрівно, — зазирає Лія до кабінету головного бухгалтера, — доброго ранку! Привела вашу помічницю.

— О, Ліє невже це ти? Така доросла і моя керівниця, — чую приємний жіночий голос, а потім бачу її саму. Жінку років п'ятдесяти, з темним волоссям і короткою стрижкою. Одягнену у костюм, зі спідниці та піджака. Вона стоїть біля вікна з чашкою у руках. Переводить погляд на мене й усміхається.

— Вибору мені ніхто не давав, — каже Лія. — Знайомтесь, це Софія.

— Дуже приємно, Софіє.

— Мені теж.

— В обід зайду, підемо пити каву у кафе, не хочу тут стирчати, — каже тихо мені.

Потім бажає гарно дня та йде до кабінету директора, а я заходжу до Марії Петрівни. Ми довго говоримо, вона ставить багато питань, розповідає про мої обов’язки і я заспокоююсь. Нічого важкого поки немає, навіть цікаво займатися активною роботою, ніж сидіти за столом й втикати в монітор. Єдине, що мене збентежило — її слова: «носити документи на підпис директору». Але швидко заспокоюю себе, бо директор мій — це Лія, а до неї я завжди з задоволенням навідаюсь.