Глава 5 "Зміни"

Софія

— А ти впевнена, що він не прийде до тебе? — питаю, складаючи речі.

— Та навіщо йому до мене ходити? Ми що жити одне без одного не можемо. Соню, ти помітила між нами теплі стосунки?

— Ні, але…

— Не шукай відмовок, — шикає на мене. — Ти вже погодилась. Як то кажуть, механізм запущено, відмовитись не можна. Ей, подруго! — це вже до Лери. — Може шампанського?

— Відвали Ліє. Я зараз здохну.

— Що за грубість, леді?

— Голова крутиться, а в очах зірочки танцюють. Не можу піднятися з подушки, — жаліється Лера, а мені так шкода її.

— Ну, за вчорашній концерт по заявках, ми, так і бути, спакуємо твої речі, — говорить Лія й дістає її сумки з-під ліжка.

— Не нагадуй мені того сорому. Просто демон вселився, по-іншому не можу пояснити свою поведінку.

— Не вигадуй. Все було нормально. Ну, повеселилася ти трохи. Хіба це заборонено? — починаю підтримувати її.

— Трошки? — нищить мої спроби Лія. — О, а може, нам Назара покликати? Ти вчора стільки уваги йому приділила.

— Тільки не він. Ліє, смерті моєї хочеш?

— Від похмілля ще ніхто не помирав, — сміється дівчина.

— Якби ж то, — зітхає Лера. — Від сорому. Вчора я перейшла всі межі, просто гидко на себе у дзеркало дивитись.

— Та припиняй, — здивовано промовляє Лія. Вона, як і я, теж не очікувала такої промови. — За що соромно? Ми всі пили шампанське, всім було весело. Погуляли й забули. Я просто пожартувала, не сприймай мої слова серйозно.

— Це ви пожартували, а я дурепа ще й зробила.

— Що зробила? — питаю, перезирнувшись з Лією.

— Не хочу про це говорити, — накривається ковдрою з головою.

— Тобто?! Ми через годину роз’їдемося і ти нам не скажеш? — не відступає Волошина. Як же мені не згадувати про Сашу, коли у них дуже схожі характери?

— Я поцілувала Назара.

— Що!? — вигукуємо ми на всю кімнату, а Лерка так і не показує обличчя.

— Те що чули. Тільки, будь ласка, нічого не кажіть. Я й сама себе благополучно з’їм зсередини.

— Молодець! — каже Лія, хитаючи головою.

— Але ти ніколи не казала, що він тобі подобається, — підходжу й забираю ковдру з її обличчя.

— Не казала. Та він мені й не подобався. А вчора якось… Я сама не зрозуміла, як так вийшло.

— Це коли ти пішла його проводжати?

— Так. Ми вийшли надвір, а там так тепло. Мені так романтично стало на душі, Назар стояв так близько… Ой, дівчата, я дурепа.

— Чому? Він відштовхнув тебе? — напружуюсь, бо хвилююсь за обох.

— Ні. Не відштовхнув, але й не відповів. Усміхнувся, побажав гарної ночі й пішов.

— Нічого дивного. Якщо він говорив правду Софії, то і досі страждає за своїм нерозділеним коханням, а тебе не хоче образити, от і знайшов найкращий варіант, — робить висновок Лія. Я з нею згодна в чомусь. Назар не буде насміхатись чи ображати. Він гарно ставиться до дівчат і точно не хоче виглядати поганцем.

— Добре, що сьогодні я поїду і ми більше не побачимось.

— А мій день народження? Забула? — ображено питає Лія.

— Звісно, ні. Але до того часу ми забудемо про цю неприємність. Принаймні мені не буде так незручно, як зараз, — повільно підводиться, тримаючись за голову. — Піду приведу себе до ладу і теж почну збиратись, — бере щітку й зубну пасту та йде з кімнати.

— Оце справи! — падає Лія на її ліжко. — Гадаю, він їй подобається, але вона чомусь не хотіла нам відкритись.

— Дивно, — знизую плечима. — Може, в ній говорило шампанське?

— Тобі, за своїми хвилюваннями, не було часу це помітити. Та й вчора я за ними спостерігала. Бачила, як вона на нього дивилася?

— Ні, — хитаю головою, бо й справді не помітила нічого.

— А я кажу, що дивилася. Тільки от шансів мало, бо він марить якоюсь фіфою, що крутить ним, як хоче.

— Вона не крутить, наскільки я знаю, а ображена і не бажає продовжувати стосунки.

— Я наче непогано розбираюсь в людях, і він не виглядає бабієм, тому висновок один — та дівка дурепа.

— Не можу не погодитись, бо хвилююсь за друга.

Коли заходить Лера ми припиняємо говорити про Назара й починаємо складати речі. Через дві години має приїхати тато й відвезти нас з клунками до Лії на квартиру. Мабуть, батьки ще досі в шоку після вчорашнього дзвінка. Лія наполягала зателефонувати негайно.

Коли Лера пішла проводжати хлопців, я набрала маму й розповіла про пропозицію подруги. Мама довго мовчала, бо не знала, що сказати. Потім почала розпитувати про фірму, житло й таку різку зміну рішення з мого боку. Я сама не могла нічого пояснити, бо все виглядало надто дивно. Зранку я збиралася додому, а ввечері вже даю обіцянку жити разом з Лією та працювати у її фірмі. Голова йшла обертом, тому не могла нормально пояснити. Лія не витримала й вихопила у мене слухавку. Сама поговорила з мамою, як роботодавець, а не подруга. Пояснила свою позицію і наостанок додала, що страшенно любить мене, як подругу. Батьки погодились, але поставили умову, що тато приїде й подивиться де ми будемо жити. Допоможе все перевезти й устаткуватися на новому місці.

— Мої батьки вже приїхали, — каже Лера зі сльозами на очах. — Ну, що ж, — глибоко вдихає, щоб не розплакатись, — мої любі подруги, я дуже щаслива, що познайомилась з вами. Дякую тобі, Соню, за ці два роки справжньої дружби. За підтримку та щирі розмови. За буркотливі ранки та веселі вечори, — говорить вона, а я відчуваю в очах сльози. Тобі, Ліє, що розбавила наш спокій нестримними емоціями та пригодами. За те, що ти така чуйна і завжди готова прийти на допомогу. Я люблю вас і завжди буду подругою, — схлипує, даючи команду плакати. Обіймаю її й міцно стискаю обійми. Не можу й слова сказати, душа болить, що доводиться розлучатися.

— Ніколи не плакала через таку дурню, — каже Лія. Я взагалі вперше бачу, як вона плаче.

Обіймаємося всі разом, не стримуючи емоцій.
В цій позі нас і застає тато Лери. Але все прекрасно розуміє, лише усміхається, бере валізи й виходить з кімнати.