Глава 4 "Знову вона"

Олександр

Обожнюю ранки. Годинами стояв би отак біля вікна, дивлячись на набережну й спостерігав за рухом сонця над горизонтом. Зараз воно тільки починає свій шлях. Небо таке спокійне, і на Дніпрі повний штиль. Ех, взяти б вудку та гайнути на риболовлю. Так в мене навіть вудки немає. Роблю ковток кави й повертаюсь до свого споглядання. Зараз небо осяє перший ранковий промінь і почнеться новий день. Такий же скажений, як попередні.

Ранок — єдиний період дня, коли я можу побути наодинці й просто насолодитися природою і смачною кавою. Мені б поснідати, але так лінь щось готувати. За своїм графіком я вже звик харчуватися кавою та вечеряти десь в ресторані, бо сил не лишається ні на що.

Правда, вчора був у Галини, дядькової дружини, вона пригостила мене домашньою їжею. Знов загадується наша розмова. Раніше я наче краще її розумів, а зараз не можу скласти докупи її пропозиції. І це маніакальне бажання відправити доньку до Америки… Воно мене дивує. Та що там дивує? Я шокований! Бо Лія — її єдина донька. Так, в Америці багато перспектив, престижні вузи та хороші курси для початківців, але ж це так далеко. Та й Лія не бажає цього робити. Я б і сам не хотів відпускати її так надовго. От курси пройти, це можна. Буде у неї два в одному: відпочинок та навчання. Інколи мені здається, що я більше хвилююсь за дівчину, ніж рідна матір. Хіба таке можливо? Була б у мене донька… Але її немає, і досить про це думати. Одружуватись я теж не збираюсь, бо часу на всі ці вигадані кохання-зітхання теж не маю.

Допиваю каву й одягаюсь на роботу. Не знаю, хто як, а я вже зрісся з класичним одягом і в будь-якому іншому відчуваю себе незатишно. Жити на роботі теж звик. Потрібно було робити кабінет на п’ять кімнат, замість квартири. Бо там я буваю постійно. А тут тільки ночую, займаючи всього одну спальню.

Вже в офісі, згадую, що у Лії сьогодні випускний. Знаю, що потрібно навідатись і привітати, але так не хочу бачити ЇЇ. Я так і не зміг витіснити Софію зі своїх думок. І, ні мій шалений графік, ні велике бажання це зробити, не посприяли цьому. Вона згадується мені у всьому. Я навіть чую аромат її парфуму, коли сідаю в автівку. Настільки запала в серце, що заплющивши очі, бачу, як вона йде до мене й усміхається. Такої дурні зі мною ще не було, за всі тридцять років. 

 Коли переступаю поріг офісу, починається божевільня, яка триватиме до самого вечора. А потім ще потрібно заїхати на фірму дядька й перевірити все там. Хіба в мене є час на всю оту дурню, типу кохання та сварок між закоханими? Ні. Тільки цього мені не вистачало для повного щастя. Тому, не може бути й мови про серйозні стосунки.

І так я себе вмовляю вже два місяці... З того самого дня, коли зіткнувся з Софією в магазині взуття. Як же мене вибісила її поведінка! Досі бачу її перелякані очі, а в них великими літерами читається слово: «зрада». Така мала й така наївна. Що мене змусило з нею спілкуватися? Звісно, вона гарна й приємна у спілкуванні. Та кому я розповідаю? Вона красуня й мене тягнуло до неї, як магнітом. Ні про що інше думати не міг з тих самих пір, як вона заснула у себе вдома на дивані. Я тоді довго сидів і дивився, як вона солодко спить.Така чарівна й беззахисна. А потім сам заснув…

Досі згадую наш перший поцілунок біля воріт зранку. Не втримався, бо не було жодного бажання це робити. А поцілунки в автівці, таке загадувати вогненебезпечно. Досі відчуваю аромат персика й солодкий присмак її губ. І все так зіпсувати. Відкрити очі на неправильність наших стосунків. На сто відсотків впевнений, що так краще, але коли згадую все, спадає думка поговорити. Зрозуміти чому так. Хоча… Це нормальна реакція дівчини. Вона надто юна для мене, а я не зможу бути таким лагідним, яким вона хоче мене бачити. Такі стосунки, як у нас були з Жанною, мене влаштовують більше. Тільки от Софія не заслуговує такого. Мені хочеться, щоб вона була щасливою по-справжньому. Така мила, чиста й щира. До неї можуть бути тільки найкращі почуття. Вона цього заслуговує.

Якщо покопатися в собі, то смуток досі є. Мене гніває сам факт того, що вона про мене подумала. Зради не було й не могло бути. Я теж себе поважаю і не збирався їй зраджувати, навіть якщо далі поцілунків у нас діло не зайшло. Жанна просто звикла до такого спілкування, а я не думав, що Софія це так сприйме.

Того дня, Жанна заявилася до мене з претензією, що я забув про її день народження. Якщо чесно, я так і не згадав, коли він у неї, але погодився поїхати разом по магазинах. Вона вимагала подарунок, а мені не шкода. Колись ми зустрічалися з нею, якщо це так можна назвати. Проводили разом час, ніхто не вимагав офіційних стосунків і мене все влаштовувало. Не було істерик та непотрібних зізнань. Ми не пара, ніколи нею не були, і точно не будемо. За період спілкування з Софією, ми не бачились і не були разом. Тому мене просто розлютила її поведінка. Зараз я розумію, що це на краще, бо нічого з наших стосунків не вийшло б.

— Олександре Станіславовичу, можна? — зазирає моя секретарка, Люба.

— Так, заходь. Зараз, одну хвилину, — перед тим, як поринути в роботу, замовляю букет квітів в магазині, бо привітати сестру все ж потрібно.

— Які у нас проблеми? — звертаюся до дівчини, відкладаючи телефон.

— Ви ж знаєте, у нас немає проблем, — усміхається вона, — є тільки тимчасові складнощі.

— Нагадай, будь ласка, що о пів на другу я маю поїхати у справі.

— Добре. Ось документи, які ви просили вчора надрукувати й договори за тиждень, — кладе на стіл папери й підводиться. — А ваша кава буде готова через дві хвилини.

— Добре, дякую.

Вона виходить, а я занурююсь у справи. Колись я мріяв сидіти за столом керівника, мати власний бізнес та незалежність від дядька. Він завжди говорив, що я копія свого батька. Такий же впертий та ризиковий.

У мене не було нормального дитинства, бо я боровся зі стресом. Подорослішав я теж рано, бо вже у двадцять мав цю фірму. Не таку успішну і прибуткову, але початок був покладений. І саме тому, мені інколи здається, що я щось втратив. Час безтурботності та легкості. Час, коли можна мріяти й будувати далекоглядні плани. Цей період пройшов повз мене. Коли мої одногрупники водили дівчат на дискотеки, я сидів біля дядька й вдавався у сенс керування бізнесом. Коли вони відпочивали групою на природі, я був присутній на перемовинах. Я не жалівся і зараз не жаліюсь, але ту бажану легкість я відчув поряд з Софією, і тепер мені не вистачає її ще більше.