Софія
В актовому залі не так багато людей. В основному тільки випускники. Всі давно дорослі й не потребують супроводу батьків. До то ж робочий день, тому не всі можуть прийти. Спочатку дипломи вручають першій групі, викликаючи її на сцену, а потім приходить й наша черга. Виходимо всі, не поспішаючи й стаємо в рядок. Наша куратор жартує, що в неї група моделей, а не бухгалтерів, і зал наповнюється сміхом. Потім каже промову, яка мене розчулює, бо ці два роки я звикла до неї. Вона гарно до всіх ставилась й завжди допомагала, коли були проблеми з навчанням.
Пробігаюся очима по залу й бачу батьків Лери, які уважно слухають промову. Такі щасливі. Навіть пошкодувала, що моїх тут немає. Та нічого, вдома ми відсвяткуємо це свято, і буде не гірше за ресторан.
— Тільки цього не вистачало, — шепоче Лія, відриваючи від думок. Слідкую за її поглядом і серце стискається болючим спазмом, коли бачу Його.
Він заходить у зал, стає неподалік входу й спрямовує свій погляд на сцену. Відводжу очі й глибоко вдихаю. Лія бере мене за руку й міцно стискає її. Вдячна подрузі за підтримку, стискаю руку у відповідь. Потім починається вручення дипломів. Коли отримую свій, на людей в залі навіть не дивлюсь. Повертаюсь на місце, дивлячись в підлогу. Лунають оплески й ми, нарешті, можемо спускатись зі сцени. Одразу підходять рідні та близькі, щоб привітати та вручити квіти. Намагаюсь швидше вийти з натовпу, пробираючись за Лією. Лера залишається біля батьків й приймає привітання.
Коли Лія відпускає мою руку, підіймаю погляд й натикаюсь на уважний погляд карих очей. Подих перехоплює, але я одразу відводжу очі. Він підходить до дівчини й вручає букет рожевих троянд. Звертаю в інший бік, але мене хтось ловить за руку.
— Красуне, ти куди? — питає усміхнений Назар. Бачить мій здивований погляд й починає сміятись. Вручає букет білих троянд й міцно обіймає. — Вітаю! Ти чому така перелякана?
— Хочу піти звідси скоріше, — шепочу йому на вухо. Очі знову ловлять погляд Саші. Злий колючий, від якого мороз по шкірі. Назар все одразу розуміє, бере мене за руку й просто виводить з залу. Мовчки спускаємось й виходимо надвір. Я озираюсь, чи ніхто за нами не виходить. Не хочу на нього знов наткнутися.
— Я піду у гуртожиток, — кажу, дивлячись на хлопця. — Дякую, — киваю на квіти й вдихаю трояндовий аромат.
— Пусте. Ти варта найкращого. А знаєш що? Ходімо, — знов бере мене за руку й веде до свого гуртожитку. — Погостиш у мене, поки всі розійдуться, — знаю на кого він натякає й страшенно вдячна за пропозицію. Підіймаємось на третій поверх й хлопець відчиняє двері кімнати. Вона трохи більша за нашу і досить затишна.
— У вас гарно, — проходжу й сідаю на запропонований стілець.
— Скоро з’їжджаємо. Знайшли квартиру на двох, будемо жити неподалік і мати по цілій кімнаті.
— А я додому поїду, — намагаюсь говорити спокійно й не видавати свого внутрішнього хвилювання.
— Передумала?
— Так. Немає що мені тут робити. Роботу можна й вдома знайти.
— Кохання без взаємності змінює людей. Переді мною можеш нічого не вигадувати. Сам відчув на собі. Каву, чай? — питає, не чекаючи відповіді на свою промову.
— Чай, якщо можна, — кажу, розгублено.
— В мене навіть шоколадка є, — усміхається хлопець. — Шкода, що ти звільнилася зі взуттєвого. Мені було комфортно з тобою працювати.
— Так, мені теж, але ж розумієш, — розводжу руками.
— Все розумію, — заспокоює хлопець й виходить поставити чайник. Як добре, що він мене запросив, бо бачити Сашу надто боляче. Не можу. Гірко зітхаю й проводжу долонями по обличчю. Щоб не розплакатись, намагаюсь не думати про нього.
У сумочці озивається телефон, на екрані — фото Лії. Спочатку думаю не відповідати, але швидко відганяю цю думку й натискаю на відповідь. Та не можу й слова сказати, лише мовчки чекаю, що вона скаже.
— Соню, він поїхав. Ти де?
— У Назара.
— О, а що ви там робите? Святкуєте? — протягує, а я здогадуюсь про що вона подумала.
— Ліє, ну ти нормальна? Чай будемо пити.
— А, чай. Ну, добре. Ти не передумала? З нами не хочеш?
— Ні, вибачте. Я повернусь у кімнату.
— Ну, дивись. Не сумуй, — швидко відповідає й відхиляє виклик.
П’ємо з Назаром чай і напруга минає. Я навчилась швидко відганяти думки про Олександра. Навчилась не думати й стримувати сльози, коли так хочеться заплакати. Та не навчилася не кохати… Це я зрозуміла, тільки-но побачила його. А погляд, що холодніший за лід, досі стоїть перед очима. Як на пусте місце, він дивився на мене саме так.
Трохи погостивши у Назара, повертаюсь до себе у кімнату. У гуртожитку повна тиша. Не чути сварок дівчат, з кімнат не доноситься сміх і музика, ніхто не готує їсти, на кухні навіть світло не горить. Ехо від моїх кроків гучно роздається коридором. Завтра поверх опустіє. Це ж треба. Так мріяла скоріше закінчити, а виявилось, що дуже шкода звідси їхати. Сльози самі з’являються на очах, але так легше. Можна плакати скільки влізе, нікого немає поряд. Ніхто не побачить і не спитає, хто мене так розчулив. Не можу я нормально сприймати сьогоднішню зустріч. І чудово знаю звідки сльози, тільки от прикриваюсь виїздом з гуртожитку. Сама собі брешу. Але ж собі можна? Так легше. Наче…
У кімнаті сідаю на ліжко й не знаю чим зайнятись. Складати речі? Просто відпочити? Подивитись фільм? Нічого не хочу. Хочу заплющити очі й опинитись у тому дні, коли ми познайомились з Лерою й заселились у цю маленьку, але таку рідну кімнату. І на цей раз, я б точно не відповідала на дзвінок від незнайомого номера. І не відчувала б зараз біль всередині, що спалахнув з новою силою, коли я побачила його причину.
Неочікуваний стукіт у двері дуже дивує, а ще більше — обличчя Назара, який зазирає з усмішкою. Мовчки заходить й виставляє перед собою пляшку шампанського й фрукти.
— Ти ж не думала, що я залишу тебе одну у святковий вечір? — питає, а ледь стримуюсь, щоб не заплакати.