Глава 24 "Друг"

Софія

Мабуть, особливістю стосунків з дорослим чоловіком є саме відсутність вільного часу. Я не бачила Сашу три дні, і тільки один раз він мені телефонував. Вважати це стосунками дивно й неправильно, адже я навіть не знаю де він і як у нього справи. Перші два дні я заспокоювала себе, що у нього просто не вистачає на все часу, а сьогодні настрій бажає кращого. Якийсь смуток та печаль. Напали на мене й не відпускають. Ще й Лера трохи прихворіла, тому настрою взагалі немає.

Вже десять хвилин викладачка з економіки підприємства говорить про наше завдання, а я не можу сконцентруватись на її словах. Сиджу на задній парті й дивлюсь на смартфон. Руки так і сверблять написати Саші. Але що? Як справи? Стандартне питання, від якого нудить… Хоча, він просив мене бути собою. Між економікою й почуттями перемагає останнє. Якщо не спробую, точно шкодуватиму весь вечір і ходитиму злішою за скаженого пса. Беру телефон, пишу коротке повідомлення:

Я: Привіт) Як справи?

Надсилаю й удаю, що уважно слухаю те, про що говориться в аудиторії. У мене й так з цими задачами повний завал, а сьогодні просто все прослухала. Лера взагалі пропустила. І хто мені тепер пояснить матеріал? Та хід думок перериває телефон, що світиться вхідним повідомленням.

Саша: Працюю. Ввечері наберу.

Коротко, але усмішка видає мене з головою. Нарешті почую його голос, і байдуже, що сама написала, зате тепер мій настрій в мільйон разів кращий. Ще б Леру вилікувати скоріше.
Після занять іду до аптеки й купую для неї противірусний препарат. Коли повертаюсь, у супермаркеті купую тістечка та чай, бо зранку банка виявилась порожньою.

— Соню, — чую на виході з магазину. Обертаюсь і бачу біля однієї з кас Назара. Махаю йому та чекаю, поки розрахується.

— Привіт, — підходить хлопець, злегка обіймає за плечі.

— Давно не бачились.

— Ага. Як життя?

— Економіка життя не дає, — буркаю, а він усміхається. — Ти, бува, не спеціаліст в економічних задачах?

— Ну, щось все-таки знаю, — знизує плечима. — Допомогти?

— Буду вдячна і навіть пригощу тістечками.

— О, навіть тістечками? Значить, все дуже серйозно, — сміється хлопець. — Зайду ввечері до вас.

— Дякую, — щасливо усміхаюсь, задоволена, що не потрібно шукати інформацію в інтернеті.
Весело доходимо до гуртожитку та розходимось у різні сторони. Назар підіймається до себе, а я поспішаю лікувати Леру. Подруга лежить на ліжку, вкрита двома ковдрами, поряд стоїть чашка й лежить половина лимона.

— Як ти? — питаю, роздягаючись. — Погано?

— Погано. Слабкість, горло болить, — хрипить подруга. — Батьки вже їдуть по мене, щоб забрати додому.

— Головне, щоб ти швидко одужала. Я тобі купила пігулки, — дістаю з сумки пакунок і підходжу до її ліжка. — Організм ослаблений навесні, от ти й підхопила застуду.

— Ти говориш, як лікарка, — хмикає Лера, сідаючи на ліжку. — Треба одягнутись, а я взагалі сил не маю.

— Ой, ти ж моя манюня, — починаю сюсюкати, допомагаючи їй підвестись. — Зараз я тебе одягну, причешу…

— Досить знущатися, Сонько, — бурчить на мене, викликаючи сміх.

— Де Лія, не знаєш? — питаю, теж переодягаючись. Дістаю свій теплий спортивний костюм, бо у гуртожитку прохолодно. Опалення давно вимкнули, а весна не думає поспішати.

— Ні, не приходила. І зранку нічого не говорила. Може, знову на фірму поїхала?

— Не знаю, — починаю підігрівати собі їжу, поки Лера збирається їхати.

— Тільки мені могло так не пощастити. Останній тиждень перед практикою, а я захворіла. Я не побачу вас з Лією три тижні. Уявляєш? Це жах просто! Сидіти й киснути вдома стільки часу.

— Я ще не сказала мамі про своє рішення. Вона думає, що я проходитиму практику в селі, домовилась зі знайомою в бухгалтерії.

— Яке ж там село, коли тут таке кохання, — усміхається подруга.

— Хоча, Саша теж мовчить. Може, він вже й передумав або забув про свою пропозицію.

— Запитай у Лії, і тоді вже точно вирішиш, — пропонує Лера, а я погоджуюсь. Справді, краще запитати у дівчини, щоб потім не опинитися у незручному становищі. А може, Саша ввечері згадає про практику. Якщо, звісно, зателефонує.

Лера їде, а я сідаю читати конспекти з «улюбленої» економіки підприємства. Коли Назар стукає у двері, в мене голова йде обертом. Впевнена, що не складу вдало іспит з цього предмету. Все розумію, будь-що можу вивчити, тільки не економіку. Навіть план рахунків згодна повторювати кожного дня, але тільки не ці задачі.

— Що з обличчям? — питає хлопець, коли відчиняю двері.

— Якщо ти й справді мені допоможеш, буду твоєю боржницею.

— Тримай для настрою, — простягає мені шоколадку та проходить до кімнати.

— Дякую, потім чаю вип’ємо.

Сідаємо займатися, і я дуже дивуюся, коли Назар починає так доступно пояснювати тему. Не вчительськими методами, а по-своєму, так, як він сам пам’ятає. А коли наводить приклади, то тема вже не здається такою страшною. У підсумку, я навіть розв’язую декілька задач без будь-яких проблем. Не вірю, що все виявилось набагато легше, ніж я уявляла. Аж стрибати хочеться від радості. Наче камінь з плечей звалився.

— Ти не уявляєш, яка я вдячна тобі, — кажу хлопцю, прибираючи зі столу зошити.

— Нічого складного, звертайся.

— Чаю?

— З задоволенням, — усміхається, роздивляючись нашу кімнату. — У вас затишно, по-дівчачому. Не те, що в нас із другом — повний гармидер.

— О, то ви свині! — заявляю, а він сміється. — Царство брудних шкарпеток та пилюки?

— Ну, про шкарпетки вгадала, а пилюку іноді витираємо, — говорить, сміючись.

Чай п’ємо весело, розповідаючи смішні історії про життя у гуртожитку. Лія так і не повернулася, хоча надворі вже темно. Починаю хвилюватися й думаю їй зателефонувати. З Назаром неймовірно легко та цікаво спілкуватися. Як добре, що тоді у нас нічого не вийшло, що ми не посварилися, а залишились друзями.