Глава 23 "Війна"

Софія

Музику я почула ще на першому поверсі. На своєму троні бубніла Степанівна й навіть не привіталася до мене. Підіймаючись східцями, я почала здогадуватись, що джерело звуку знаходиться у двісті третій кімнаті.

На поверсі дуже шумно, і це м’яко сказано. З нашої кімнати гримить музика, а з двісті п’ятої чуються невдоволені крики Марини. Коли відчиняю двері, у її кімнаті теж вмикається музика.

— Дівчата, що це таке? — голосно запитую, коли заходжу. Зачиняю за собою двері й здивовано дивлюсь на картину переді мною. Лія сидить на своєму ліжку й гризе яблуко, Лера лежить на ліжку, вкрита ковдрою.

— О, сонце, нарешті! — вигукує Лія й підскакує з ліжка. — Привіт, — обіймає мене міцно, а Лерка висовує носа з-під ковдри.

— Привіт. Що це за гучність? — киваю на її колонку, що гуркотить попсою.

— Це бунт! Війна з двісті п’ятою. Жорстока та кривава, — відповідає дівчина, її очі палають гнівом.

— Оце так! Що я пропустила? — підходжу до ліжка Лери й нахиляюсь, щоб поцілувати її в щічку. — Тобі погано?

— Ага, живіт болить, — кривиться подруга.

— У нас сьогодні не ті дні. А та коза зіпсувала і так поганий настрій! — голосно вигукує Лія, пояснюючи ситуацію.

— І це помста? — дивлюсь на колонку й роздягаюсь.

— Ностальгія. Ми насолоджуємось гарною музикою, маємо повне право.

— Вашою ностальгією насолоджується Степанівна й весь гуртожиток, — роблю гучність трохи меншою й сідаю на її ліжко. — Розповідай.

— Я пішла на кухню, щоб приготувати Лері чаю. А там ця… коз-з-за, — шипить крізь зуби, викликаючи сміх. — Почала чіплятися зі своїми розпитуваннями. Бачила, що я приїхала з супермаркету на таксі. Щось плела про багатого коханця, котрий обдаровує мене подарунками. Криса! Так би й врізала. Потім ми вирішили послухати музику; вона прилетіла й вимагала вимкнути, бо це не музика, а хрінь. Уявляєш?

— Чути таке від Марини — звична справа. Звикай, — знизую плечима.

— Що?! Ну, це вже ні. Це вона нехай звикає. У нас за графіком кожного вечора буде музична пауза. Так, Леро?

— Так, — озивається дівчина.

Гучний стукіт у двері перебиває навіть музику. Лія підводиться й поспішає відчинити. За дверима стоїть Степанівна. Ні, не так! Розгнівана й червона від злості Степанівна.

— Що це таке? Дівчата, ви що, глухі? Навіщо так вмикати? Негайно припиняйте це неподобство, бо будете цілий тиждень чергувати на кухні! — ставить руки в боки й свердлить Лію своїм коронним поглядом.

— А що ми? Вони перші почали, — киває в бік двісті п’ятої. — От Марина нехай і чергує.

— Вони вже вимкнули. Негайно робіть те саме або зробіть так, щоб я цього не чула! — вигукує й тицяє пальцем у кімнату. Потім розвертається і йде.

Підводжуся й вимикаю музику. Лера голосно зітхає, а Лія чомусь уважно дивиться на мене.

— Що? — не розумію її погляду. — Вона ж сказала вимкнути.

— Ти чого так пізно? — питає натомість і всідається на ліжко біля Лерки.

— Їхала, — знизую плечима, але усмішка видає з головою.

— Весело їхала? — долучається Лера. — Ми думали — ти завтра з’явишся.

— Мене Саша привіз, — здаюся й розповідаю свою гарну новину.

— Ні! — вигукує Лія. — Ні, ні, ні! Софіє, тільки не це.

— Що? Чому ти на мене так дивишся? Я не Маринка.

— Не кажи, що ти закохалася.

— З чого ти взяла? — ховаю очі й починаю переодягатись.

— Ти закохалась! — робить висновок дівчина й просвердлює мене поглядом. Навіть Лера оживає й сідає на ліжку.

— Так, він подобається мені. Це заборонено?

— Не заборонено, а дивно. Та що там дивно? Я шокована, валяюся в нокауті. Це ж Олександр, залізна людина, бог контролю й суворості. Для нього не існує думки інших, він ніколи не програє, — говорить так емоційно, що я аж рота відкриваю. — Не знаю, Соню. Не подумай, що я проти, але… Але я боюся, що ти будеш страждати. А дивлячись на твоє закохане обличчя і знаючи Олександра, упевнена: так воно і буде.

— У мене таке відчуття, що ми говоримо про різних чоловіків, — відповідаю, спантеличена такою характеристикою.

— Добре, перевіримо, — киває дівчина. Розблоковує телефон й повертає до мене екраном. — Він?
На екрані бачу фотографію Саші за робочим столом. Мабуть, у своєму кабінеті. От би мені його фото, хоча б одне. Бо в соцмережах його немає, а так інколи хочеться просто побачити.

— Вона зависла, — видихає Лія, під смішок Лери.

— Так, він. Один й той самий, — кажу роздратовано й повертаюсь на своє ліжко. — Не знаю, чому ти так про нього говориш, але зі мною він не такий. Так, стосовно контролю згодна. Але все інше… — знизую плечима, засмучена її словами.

— А те, що він говорить наказово, тебе не бентежить?

— Він не говорить наказово, — буркаю, бо починаю дратуватись.

— Тоді я нічого не розумію, — недовірливо говорить дівчина. — Я скажу це один раз і більше ніколи не буду втручатися у твоє особисте життя. Хочу попередити, щоб ти була обережною, хоча в цій ситуації, мабуть, запізно. Твої закохані очі й в темноті світитимуть яскравіше за будь-який прожектор. Та є одне вагоме «не» — я не хочу втратити подругу. Ви для мене стали справжніми подругами, — дивиться на нас з Лерою. — Не хочу втрачати вас зі свого життя.

— Ти не втратиш нас, — відповідаю за нас двох, а Лера схлипує.

— Я так сумуватиму за вами, — говорить Лера. — І де тільки взялася та практика? Два тижні вилетить з життя.

— А ти вже домовилась? — запитую й згадую про пропозицію Саші.

— Ага. Мама домовилась, тому сидітиму під її крилом вдома, — каже засмучено.

— А ти? — питає у мене Лія.

— Е… Ти не знаєш? — розумію, що Саша їй не говорив.

— Про що?

— Саша запропонував пройти її разом з тобою.

— Може, в нього є брат двійник? — серйозно каже дівчина, а Лера нервово сміється. — Я тільки за, але знову ж дивно. Дуже дивно… Ну добре, це гарна новина. Будемо разом, а це великий плюс. Терпіти не можу його команду.