Глава 18 "В очікуванні"

Софія

Спала я погано, та воно й не дивно. По-перше, горло боліло й не давало спокою, а по-друге, я постійно поверталася думками до Олександра. І що значить «мене вже давно так ніхто не називає»? А хто називав? Вкотре перевертаюся на інший бік і зітхаю. Дівчата сплять після клубу та танців, а я лежу й дивлюсь у стелю. Взагалі не можу уявити, як ми зустрінемося завтра. Про що говоритимемо? Як почуватимемо себе? Хоча, Саша себе нормально почуватиме, а от я…

Лія розповіла, що він ніколи не говорив про своє особисте життя, тому вона не знає про нього жодних подробиць. І взагалі, всю розмову вона страшенно дивувалася, що Олександр завів таке телефонне знайомство і був досить милим. Не знаю, які у них стосунки, та схоже, що дівчина не багато знає інформації про родича. Лера була така здивована, що й не знала, що сказати. Весь час повторювала, що це доленосне знайомство. Я маю щодо цього великі сумніви.

Засинаю аж під ранок і сплю до самого обіду. Ослаблений організм вимагає сну. Лера не заважає мені, а Лія з самого ранку поїхала на зустріч з нотаріусом. Власне, заради неї Саша й шукав сестру весь вечір.

— Як самопочуття? — питає Лера, помітивши, що я прокинулась.

— Не знаю, — сідаю в ліжку. — Пів ночі думала про вчорашню пригоду і тепер голова гуде від мільйона думок. Горло ще болить і схоже є температура.

— Тільки після однієї вчорашньої ситуації може піднятися температура, — хмикає подруга й підносить мені чашку чаю з лимоном.

— Дякую, — усміхаюсь їй, приймаючи чашку. — У мене в голові не вкладається, як так могло статися.

— Я теж про це думала. За відгуками Лії про «братика» краще тобі припинити спілкування, — говорить, сідаючи на своє ліжко. — Але вирішувати тільки тобі. Просто у вас така різниця у віці…

— Знаю, — зітхаю й роблю ковток з чашки. — Майже дванадцять років, але з ним цікаво спілкуватись.

— Ти впевнена, що в нього гарні наміри? Можу просто дати пораду, переживши таку ситуацію з Дем’яном. Ти тоді говорила запитати про його наміри, а я не послухала. Не хочу, щоб ти теж страждала.

— Знаю. Але ніхто не застрахований від розчарувань. У дорослому житті ще й не такі сюрпризи чекають. Я справді не знаю що робити і як поводити себе поруч з ним.

— Поводься природно. Ти розумна, цікава й дуже гарна. Якщо він цього не помітить, то повний дурень, — серйозно говорить Лера, викликаючи у мене усмішку.

Далі цілий день проходить у нудному лежанні в ліжку та смакуванні чаїв з малини. Лера так активно взялася за моє лікування, що мені снитимуться її методи боротьби з застудою. Лія так і не прийшла, навіть не телефонувала. Олександр теж не об’являвся. Мамі я не телефонувала сьогодні, бо вона на роботі в нічну зміну. Інколи випадає так, що батьки разом йдуть в ніч. Тому й повертатися сьогодні додому немає сенсу. Сидіти самій вдома не так вже й весело. Завтра зранку можу спокійно зібратися й поїхати собі додому. Сходити до поліклініки, щоб потім мати довідку, й хворіти, поки не прийде полегшення.

Лягаю й вкриваюся ковдрою. Лера ходила до магазину й повідомила, що надворі мороз. Воно й відчувається, у кімнаті одразу стало прохолодніше.

— Соня спить? — чую крізь дрімоту голос Лії.

— Так, заснула, — відповідає їй Лера.

— Я не сплю, — розплющую очі й бачу, що Лія тільки-но прийшла. Навіть верхній одяг ще не зняла. — Впоралася зі своїми справами?

— Впоралася. Там, цей… Олександр тебе чекає, — опускає очі.

— Де?! — запитую надто голосно, а тоді кривлюся від болю в горлі.

— В автомобілі, біля гуртожитку, — знімає пальто, хитаючи головою.

— Навіщо? Він не телефонував. Я не знаю… — починаю бурмотіти, підводячись з ліжка.

— Соню, тільки не кажи, що він тобі подобається, — говорить Лія, суворо дивлячись в моє обличчя.

— Подобається, — зітхаю, відчуваючи себе дуже дивно. З одного боку, я страшенно нервую, а з іншого — хочу його побачити.

— Чим? — ставить руки в боки, не зводячи погляду.

— Не знаю. Манерою говорити, впевненістю, незвичайним гумором, турботою. І тепер ще й зовнішністю.

— Тобто про всі ці якості ти дізналася телефоном?

— Знаю, що дивно, але це справді так. Якщо ти гадаєш, що він сподобався мені через свій статус та положення…

— Не говори дурниць, Соню! — вигукує ображено. — Звісно, я так не думала, але хвилююся за тебе. Я спробувала з ним поговорити й поставила питання, але він нічого не сказав. Розумієш? В цьому весь Олександр. А я не хочу, щоб через невдалі стосунки з ним, я залишилася без подруги.

— Не залишишся, — поспішаю її запевнити. — До того ж наше спілкування важко назвати стосунками. Та й скоріше за все до них діло не дійде. Що мені одягнути? — дивлюся по черзі на дівчат.

— Сукню? — питає Лера.

— Спортивний костюм, — перебиває Лія.

Жоден варіант мені не підходить. У сукні буде одразу зрозуміло, що я так вбралася для нього, а у спортивному костюмі взагалі не годиться йти на зустріч. Тому одягаю джинси, в яких учора їздила до клубу, і теплий білий светр. Волосся лишаю розпущеним і все ж роблю макіяж. Не можу я з’явитися на його очі знову, як замучений хворобою підліток. Одягаю пуховик та беру з собою сумочку. Додому нічого не везу, всі речі лишаю тут.

З кожним новим кроком серце колотиться все сильніше. Кожна сходинка, пройдена мною, викликає ще більше хвилювання. Повітря в грудях не вистачає, бо нерви натягнуті до межі. Виходжу з гуртожитку і, глибоко вдихнувши морозне повітря, звертаю за будівлю. Автівку бачу одразу. Відчуваю, як тремтять навіть ноги. Про руки взагалі мовчу. Тіло наче живе окремим життям й не слухається мозку. Саша виходить з автівки й чекає поки я підійду. Той самий серйозний погляд темних очей й впевнена поведінка. Не знаю, який вигляд маю в його очах, бо на обличчі неможливо розібрати жодної емоції.

— Привіт, — вітаюся першою, коли підходжу до авто. Намагаюся усміхнутись, але виходить не дуже привітно. Ніколи мені не було так складно опанувати хвилювання. Наче зараз вирішується все моє подальше життя.