Глава 18 "В очікуванні"

Софія

Спала я погано, та воно й не дивно. По-перше, горло боліло й не давало спокою, а по-друге, я постійно поверталася думками до Олександра. І що значить «мене вже давно так ніхто не називає»? А хто називав? Вкотре перевертаюся на інший бік і зітхаю. Дівчата сплять після клубу та танців, а я лежу й дивлюсь у стелю. Взагалі не можу уявити, як ми зустрінемось завтра. Про що говоритимемо? Як відчуватимемо себе? Хоча, Саша себе нормально відчуватиме, а от я…

Лія розповіла, що він ніколи не говорив про своє особисте життя, тому вона не знає про нього жодних подробиць. І взагалі, всю розмову вона страшенно дивувалася, що Олександр завів таке телефонне знайомство і був досить милим. Не знаю, які в них стосунки, та схоже, що дівчина не багато знає інформації про родича. Лера була така здивована, що й не знала, що сказати. Весь час повторювала, що це доленосне знайомство. Я маю щодо цього сумніви, адже поряд ми виглядаємо дивно.

Засинаю аж під ранок і сплю до самого обіду. Ослаблений організм вимагає сну. Лера не заважає мені, а Лія з самого ранку поїхала на зустріч з нотаріусом. Власне, заради неї Саша й шукав сестру весь вечір.

— Як самопочуття? — питає Лера, помітивши, що я прокинулась.

— Не знаю, — сідаю в ліжку. — Пів ночі думала про вчорашню пригоду, і тепер голова гуде від мільйона думок. Горло ще болить і, схоже, є температура.

— Тільки після однієї вчорашньої ситуації може піднятися температура, — хмикає подруга й підносить мені чашку чаю з лимоном.

— Дякую, — усміхаюсь їй, приймаючи чашку. — У мене в голові не вкладається, як так могло статися.

— Я теж про це думала. За відгуками Лії про «братика», краще тобі припинити спілкування, — говорить, сідаючи на своє ліжко. — Але вирішувати тільки тобі. Просто у вас така різниця у віці…

— Знаю, — зітхаю й роблю ковток з чашки. — Майже дванадцять років, але з ним цікаво спілкуватись.

— Ти впевнена, що в нього гарні наміри? Можу просто дати пораду, переживши таку ситуацію з Дем’яном. Ти тоді говорила запитати про його наміри, а я не послухала. Не хочу, щоб ти теж страждала.

— Знаю. Але ніхто не застрахований від розчарувань. У дорослому житті ще й не такі сюрпризи чекають. Я справді не знаю, що робити, і як поводити себе поруч з ним, теж.

— Поводься природно. Ти розумна, цікава й дуже гарна. Якщо він цього не помітить, то повний дурень, — серйозно говорить Лера, викликаючи у мене усмішку.

Далі цілий день проходить у нудному лежанні в ліжку та смакуванні чаїв з малини та звичайного з лимоном. Лера так активно взялася за моє лікування, що мені й снитимуться її методи боротьби з застудою. Лія так і не прийшла, навіть не телефонувала. Олександр теж не об’являвся. Мамі я не телефонувала сьогодні, бо вона на роботі в нічну зміну. Інколи випадає так, що батьки разом йдуть в ніч. Тому й повертатися сьогодні додому немає сенсу. Сидіти самій вдома не так вже й весело. Завтра зранку можу спокійно зібратися й поїхати собі додому. Сходити до поліклініки, щоб потім мати довідку, і хворіти, поки не прийде полегшення.

Лягаю, вкриваюся ковдрою. Лера ходила до магазину та повідомила, що надворі мороз. Воно й відчувається: у кімнаті одразу стало прохолодніше.

— Соня спить? — чую крізь дрімоту голос Лії.

— Так, заснула, — відповідає їй Лера.

— Я не сплю, — розплющую очі й бачу, що Лія тільки-но прийшла. Навіть верхній одяг ще не зняла. — Впоралася зі своїми справами?

— Впоралася. Там, цей… Олександр тебе чекає, — говорить, опускає очі.

— Де?! — запитую надто голосно і кривлюся від болю в горлі.

— В автомобілі, біля гуртожитку, — знімає пальто, хитає головою.

— Навіщо? Він не телефонував. Я не знаю… — починаю бурмотіти, підводячись з ліжка.

— Соню, тільки не кажи, що він тобі подобається, — говорить Лія, суворо дивиться в моє обличчя.

— Подобається, — зітхаю, відчуваю себе дуже дивно. З одного боку, я страшенно нервую, а з іншого — хочу його побачити.

— Чим? — ставить руки в боки, не зводячи погляду.

— Не знаю. Манерою говорити, впевненістю, незвичайним гумором, турботою. І тепер ще й зовнішністю.

— Тобто про всі ці якості ти дізналася телефоном?

— Знаю, що це виглядає дивним, але це справді так. Якщо ти гадаєш, що він сподобався мені через свій статус та положення…

— Не говори дурниць, Соню! — вигукує ображено. — Звісно, я так не думала, але хвилююсь за тебе. Я спробувала з ним поговорити й поставила питання, а він нічого не сказав. Розумієш? В цьому весь Олександр. А я не хочу, щоб через невдалі стосунки з ним я залишилась без подруги.

— Не залишишся, — поспішаю її запевнити. — До того ж наше спілкування важко назвати стосунками. Та й скоріше за все до них діло не дійде. Що мені одягнути? — дивлюсь по черзі на дівчат.

— Сукню? — питає Лера.

— Спортивний костюм! — перебиває Лія.

Жоден варіант мені не підходить. У сукні буде одразу зрозуміло, що я так вбралася для нього, а у спортивному костюмі взагалі не годиться йти на зустріч. Тому одягаю джинси, в яких учора їздила до клубу, і теплий білий светр. Волосся лишаю розпущеним і все ж роблю макіяж. Не можу я з’явитися на його очі знов, як замучений хворобою підліток. Одягаю пуховик та беру з собою сумочку. Додому нічого не везу, всі речі лишаю тут.

З кожним новим кроком серце колотиться все сильніше. Кожна сходинка, пройдена мною, викликає ще більше хвилювання. Повітря в грудях не вистачає, бо нерви натягнуті до межі. Виходжу з гуртожитку і, глибоко вдихнувши морозне повітря, звертаю за будівлю. Автівку бачу одразу. Відчуваю, як тремтять навіть ноги. Про руки взагалі мовчу. Тіло наче живе окремим життям, воно не слухається мозку. Саша виходить з автівки, чекає, поки я підійду. Той самий серйозний погляд темних очей і впевнена поведінка. Не знаю, як я виглядаю в його очах, бо на обличчі неможливо розібрати жодної емоції.

— Привіт, — вітаюся першою, коли підходжу до авто. Намагаюсь усміхнутись, але виходить не дуже привітно. Ніколи мені не було так складно опанувати хвилювання. Наче зараз вирішується все моє подальше життя.