Глава 15 "Халепа"

Софія

— Е… А навіщо… Так, з Дніпра, — видихаю, розгублена його питанням.

— Цікаво… — протягує й замовкає.

— Що цікавого? — підводжусь з лавки й нервово закушую губу.

— Сьогодні з самого ранку в Дніпрі йде дощ поверх снігу.

— Так, я тобі говорила, — не розумію до чого він це каже.

— Я це бачу з вікна, — шокує мене до краю.

— Ти теж з Дніпра?! — вигукую, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Так, маленька. В точку, — чую, що усміхається. — Я теж не очікував, навіть не думав, що все настільки просто.

— Тобто просто?

— Ми можемо зустрітися.

— Емм, я не знаю. Це зовсім… Я не впевнена, що це гарна ідея.

— Хтось боїться? — знову усміхається.

— Так. Тобто ні. Хвилюється.

— Чому?

— А якщо я тобі не сподобаюся? — прикушую язика, мріючи провалитися крізь землю. Як? Як я могла таке ляпнути? Взагалі глузд втратила від його питання.

— А тобі важливо мені сподобатися? — одразу хапається за слова.

— Я трохи не так висловилася. Просто…

— Софіє, важливо? — починає дратуватися.

— Так, — видихаю тихо.

— Йди до будинку й не мерзни. Якщо матимеш бажання поговорити, телефонуй. І, Софі, я б хотів тебе побачити, — він вимикається, а я так і стою з телефоном біля вуха.

У голові не вкладається, як таке може бути. Україна така велика, а ми живемо майже поряд. Можливо, навіть бачилися колись, чи проходили повз одне одного. Як швидко звичайна розмова перейшла у щось більше. Він хоче мене побачити. Що це значить? Навіщо? Стільки питань у голові, але жодної відповіді. Плетуся у будинок й зачиняюся в кімнаті. Той спокій, який панував в моїй душі зранку, розсіявся наче й не було. Чому він мене так хвилює?

Весь вечір літаю у думках. Навіть мама помічає мою неуважність. Повертаюся до кімнати після вечері й лягаю на ліжко. Лія написала, що рахує дні до від'їзду в гуртожиток і нашого святкування. А я тепер не знаю до чого мені рахувати дні. До зустрічі?

Знаю, що він не зателефонує. Він чекатиме, перевірятиме наскільки сильне в мене бажання поговорити. Адже не просто так він зауважив, що я можу сама зробити перший крок. І я його зроблю. Не хочу виглядати боягузкою. Усередині мене так багато емоцій при згадці про Сашу, але назву їм ще не придумали. Хоча, кого я обманюю. Це сто відсоткова симпатія. Дивина та й годі! Розблоковую телефон й набираю його номер. Поки слухаю гудки, роздивляюся свою зчесану руку. Краса. Перед навчанням пощастило так ляпнутися.

— Так, Софіє, — чую його голос і серце починає радісно тріпотіти.

— Не спиш?

— В дитячий час? Ні, саме переглядав пошту.

— Я згодна, — видихаю, щоб не передумати.

— На що? Я тобі ще нічого не… На зустріч? — перебиває сам себе. — Ти гадаєш, я не знайшов би тебе, якби захотів? — ставить провокативне питання.

— А ти захотів би? — запитую у його манері.

— Хочу, — перевертає все всередині своїми словами. Лежу й усміхаюсь, як маленька дівчинка, що отримала найбажаніший подарунок. — У мене наступного тижня дуже багато справ, але ми поговоримо і вирішимо, коли тобі буде зручно. Можемо сходити кудись, якщо маєш бажання.

— Е… Добре, я подумаю, — все, що можу сказати, бо взагалі не очікувала такого повороту в нашому спілкуванні, і досі не вірю, що ми домовляємося про зустріч.

— Добраніч, Софіє.

— І тобі, Сашо, — вимикаюся перша й довго лежу, дивлячись у стелю. Не можу повірити, що він це запропонував.

Мені терміново потрібно до гуртожитку. Хочу поговорити з дівчатами й поділитися новинами. Куди ми можемо з ним піти? Мені і страшно, і цікаво водночас. Серце колотиться, а уява малює його зовнішність. Чомусь мені здається, що у нього темне волосся і він високий. Але фантазії мені не позичати. Може, він нижчий за мене й зовсім не симпатичний. Засинаю у роздумах й очікуванні свого від’їзду.

Наступного ранку не витримую і вирішую їм подзвонити. Дівчата слухають мене по-різному. Лія захоплюється таким поворотом, а Лера хвилюється. Ми говоримо цілу годину по відеозв’язку, обговорюючи новини й плануючи відпочинок. Я інколи зависаю, як поганий інтернет, коли згадую про Олександра. Лія це помічає й починає сміятися. Лера озвучує своє занепокоєння, щодо нашої майбутньої зустрічі, але цікавість бере верх. Шляхом дружніх перемовин, ми вирішуємо, що краще буде зустрітися на нейтральній території й сходити у парк. Просто прогулятися біля ялинки й поговорити, якщо я зможу хоч слово з себе витягнути.

Сказати, що я поспішаю до міста — нічого не сказати. Збираюся до гуртожитку надто ретельно. Кладу до сумки речі, які на мою думку підходять для побачення, беру більше косметики й навіть плойку, щоб накрутити волосся. Хоч надворі й холодно, маю жертвувати, щоб бути гарною. Не піду ж я в шапці на перше побачення.

Навіть маршрутка плететься надто довго, через ожеледицю. На вокзал приїжджаю під вечір. Сьогодні ми з дівчатами просто відпочиватимемо, а вже завтра підемо до клубу. Вчора домовилися з Лерою, що поїдемо на трамваї разом, але дівчина чомусь запізнюється. Надіслала повідомлення, що буде через двадцять хвилин, але мені вистачає й десяти, щоб добряче змерзнути. Коли з’являється подруга, в мене зуб на зуб не попадає.

Весь час думаю про майбутню зустріч. Тепер, коли я у Дніпрі, здається, що я майже поряд з ним. Цікаво, він і зараз працює, у п’ятницю? За ці декілька днів ми не зв’язувались. Чоловік сказав, що у нього повно роботи, а я не хочу заважати. Краще нехай він сам зателефонує й нагадає про нашу домовленість зустрітися. Я не хочу до нього нав’язуватися.

— Відігрілася? — питає Лера, коли п’ємо чай в кімнаті в очікуванні Лії.

— У мене тіло до кісточок промерзло, мені терміново потрібна гаряча ванна. Бажано з купою ароматної піни.

— Ага! – хмикає Лера. — Душ гуртожитку. Все, що можу запропонувати.

— Тоді краще подай ковдру, — киваю на шафу.

— Лія написала, що приїде завтра. Якісь сімейні справи, — говорить дівчина, читаючи повідомлення.