Глава 15 "Халепа"

Софія

Доходжу до будинку, сідаю на лавку й набираю його номер. Подумки сварю Ліду, що так невчасно з’явилася. Гудки йдуть, але відповіді немає. Коли я вже збираюся вимкнутися, чую його голос:

— Чому вимкнулася?

— Не хотіла, щоб ти чув нісенітниці.

— То ти досі страждаєш через нерозділене кохання?

— Ні. Просто деяким знайомим дуже до вподоби обговорити всоте цей період мого життя. Знаєш, у дівчат це нормальна поведінка.

— Ти теж любиш такі теми?

— Я вважаю, що краще не втручатися у чуже життя. Тим паче якщо це складний період.

— Поважаю таку позицію, — протягує чоловік. — Ти ще не вдома?

— Сиджу на лавці біля двору.

— На холоді? Софіє, що за дитячий садок? Негайно зайди до будинку.

— Це ти типу мною командуєш? — не стримуюсь від запитання.

— Не типу.

— А ти зателефонуєш ввечері? — сама дивуюсь своїй сміливості.

— Тобі нічого не заважає набрати мій номер, коли є бажання спілкуватися.

— Ти зайнятий, а мені незручно тебе турбувати.

— Час на розмову з тобою я знайду.

— Добре. Але потім не скаржитися.

— Я спробую, — хмикає у відповідь. — Запитання наостанок.

— Давай, — усміхаюсь.

— Ти з Дніпра?

— Е… А навіщо… Так, з Дніпра, — видихаю відповідь, розгублена його питанням.

— Цікаво… — протягує й замовкає.

— Що цікавого? — підводжусь з лавки й нервово закушую губу.

— Сьогодні з самого ранку в Дніпрі йде дощ поверх снігу.

— Так, я тобі говорила, — не розумію до чого він це каже.

— Я це бачу з вікна, — шокує мене до межі.

— Ти теж з Дніпра?! — вигукую, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Так, маленька. В точку, — чую, що усміхається. — Я теж не очікував, навіть не думав, що все настільки просто.

— Тобто просто?

— Ми можемо зустрітися.

— Е-м-м, я не знаю. Це зовсім… Я не впевнена, що це гарна ідея.

— Хтось боїться? — знову усміхається.

— Так. Тобто ні. Хвилюється.

— Чому?

— А що, як я тобі не сподобаюсь? — прикушую язика й мрію провалитися крізь землю. Як? Як я могла таке ляпнути? Взагалі глузд втратила від його питання.

— А тобі важливо мені сподобатись? — одразу хапається за слова.

— Я трохи не так висловилась. Просто…

— Софіє, важливо? — починає дратуватися.

— Так, — видихаю й знов сідаю на лавку.

— Йди до будинку й не мерзни. Якщо матимеш бажання поговорити, телефонуй. І, Софі, я б хотів тебе побачити, — він вимикається, а я так і стою з телефоном біля вуха.

У голові не вкладається, як таке може бути. Україна така велика, а ми живемо майже поряд. Можливо, навіть бачились колись чи проходили повз одне одного. Як швидко звичайна розмова перейшла у щось більше. Він хоче мене побачити. Що це значить? Навіщо? Стільки питань у голові, але жодної відповіді. Плетуся у будинок й зачиняюся в кімнаті. Той спокій, який панував на моїй душі зранку, розсіявся, наче й не було. Чому він мене так хвилює?

Весь вечір літаю у думках. Навіть мама помічає мою неуважність. Повертаюся до кімнати після вечері й лягаю на ліжко. Лія написала, що рахує дні до від'їзду в гуртожиток і нашого святкування. А я тепер не знаю, до чого мені рахувати дні. До зустрічі?

Знаю, що він не зателефонує. Він чекатиме, перевірятиме наскільки сильне в мене бажання поговорити. Адже не просто так він зауважив, що я можу сама зробити перший крок. І я його зроблю. Не хочу виглядати боягузкою. У середині мене так багато емоцій при згадці про Сашу, але назву їм ще не придумали. Хоча, кого я обманюю? Це стовідсоткова симпатія. Дивина та й годі! Розблоковую телефон й набираю його номер. Поки слухаю гудки, роздивляюся свою зчесану руку. Краса. Перед навчанням пощастило так ляпнутися.

— Так, Софіє, — чую його голос, і серце починає радісно тріпотіти.

— Не спиш?

— В дитячий час? Ні, саме переглядав пошту.

— Я згодна, — видихаю, щоб не передумати.

— На що? Я тобі ще нічого не… На зустріч? — перериває сам себе. — Ти гадаєш, я не знайшов би тебе, якби захотів? — ставить провокативне питання.

— А ти б захотів? — відповідаю у його манері.

— Хочу, — перевертає все всередині своїми словами. Лежу й усміхаюсь, як маленька дівчинка, що отримала найбажаніший подарунок.

— У мене наступного тижня дуже багато справ, але ми поговоримо і вирішимо, коли тобі буде зручно. Можемо сходити кудись, якщо маєш бажання.

— Е… Добре, я подумаю, — все, що можу сказати, бо взагалі не очікувала такого повороту в нашому спілкуванні, і досі не вірю, що ми домовляємося про зустріч.

— Добраніч, Софіє.

— І тобі, Сашо, — вимикаюся перша й довго лежу, дивлячись у стелю. Не можу повірити, що він це запропонував.

Мені терміново потрібно до гуртожитку. Хочу поговорити з дівчатами й поділитися новинами. Куди ми можемо з ним піти? Мені й страшно, і цікаво водночас. Серце колотиться, а уява малює його зовнішність. Чомусь мені здається, що у нього темне волосся і він високий. Але фантазії мені не позичати. Може, він нижчий за мене й зовсім не симпатичний. Засинаю у роздумах й очікуванні свого від’їзду.

Дівчата слухають мене по-різному. Лія захоплюється таким поворотом, а Лера хвилюється. Ми говоримо цілу годину по відеозв’язку, обговорюючи новини й плануючи відпочинок. Я інколи зависаю, як поганий інтернет, коли згадую про Олександра. Лія це помічає й починає сміятися. Лера озвучує своє занепокоєння щодо нашої майбутньої зустрічі, але цікавість бере верх. Шляхом дружніх перемовин ми вирішуємо, що краще буде зустрітися на нейтральній території й сходити до парку. Просто прогулятися біля ялинки й поговорити, якщо я зможу хоч слово з себе витягнути.

Сказати, що я поспішаю до міста — нічого не сказати. Збираюся до гуртожитку надто ретельно. Кладу до сумки речі, які, на мою думку, підходять для побачення, беру більше косметики й навіть плойку, щоб накрутити волосся. Хоч надворі й холодно, маю жертвувати, щоб бути гарною. Не піду ж я в шапці на перше побачення.