Глава 14 "Розмова"

Софія

Як же я чекала на його дзвінок! Не передати словами моє хвилювання, коли дзвонив телефон. Але кожного разу це був не Олександр. Безліч разів сварила себе за безглузде бажання з ним поговорити. От навіщо? Який сенс у наших розмовах? Друзями нам ніколи не бути, бо ми зовсім різні. Мабуть, немає жодного пункту, який би збігався. Абсолютно чужі люди. І абсолютно сірі дні. Зима порадувала нас недовго, і сьогодні пішов крижаний дощ.

Виходжу від бабусі, яка живе на іншій вулиці, і обережно крокую додому. На дорозі слизько, потрібно бути обережною, щоб замість дому не поїхати в травмпункт. Бабуся трохи прихворіла, тому не приходила до нас на Різдво. Вчора її навідували батьки й носили святкові страви, а сьогодні провідала я. Принесла смаколиків та порозважала розповідями зі свого студентського життя.

Ще чотири дні — і знов поїду гризти граніт науки та нарешті побачу своїх дівчат. З Лією ми списуємося кожного вечора, а от Лера вся заклопотана. У них що не день — повна квартира рідні. Схоже, подруга приїде у гуртожиток відпочивати від галасу родичів.

Телефон, що озивається мелодією, викликає змішані почуття. Дивлюсь на екран і бачу його номер. Ти диви який! Я чекала цілий тиждень, а він навіть звісточки не надіслав. Міг би хоч коротке повідомлення написати. А зараз просто телефонує, як ні в чому не бувало. От іще! Не збираюся відповідати, у мене й без нього повно турбот. Крокую далі під свою улюблену мелодію, і вистачає мене… На два кроки.

— Алло? — відповідаю, наче не чекала на його дзвінок.

— Привіт, Софіє, — серце зрадницьки починає вистукувати скажений ритм. Починаю гніватися на саму себе, бо моє тіло слухається не мене, а його голосу.

— Привіт, — усмішка сама розтягується на обличчі.

— Як справи? Святкуєш?

— Святкувала тільки-но з бабусею, саме повертаюся додо… Ай! — не помічаю лід під ногами й за мить приземляюся м’яким місцем на слизьку обочину. Боляче так, що аж сльози виступають на очі.

— Що сталося? Софі, ти тут? — чую голос чоловіка, але не можу вимовити й слова. Сильно забилася. Потрібно дивитися під ноги, а не літати у рожевих думках, вслухаючись у кожне його слово. — Софіє?

— Я тут, — пищу й намагаюсь підвестися з каші, що утворилась зі снігу та дощу. Добре, хоч телефон не постраждав, але сильно забила долоню лівої руки й зчесала шкіру об лід.

— Що сталося? — стривожено запитує чоловік.

— Впала. У нас сьогодні поверх снігу йде дощ, — обтрушую пуховик, який, швидше за все, доведеться прати.

— Що ж ти така необережна? Сильно забилася?

— Жити буду, — дивлюсь на почервонілу долоню й зап’ястя. Подряпини починають пекти, а мені страшенно шкода себе. Але я усміхаюсь крізь сльози, бо хвилювання в голосі Олександра дарує якусь дивовижну легкість на душі.

— Що забила?

— Не скажу, — бурчу і чую, що чоловік усміхається.

— Кажеш, дощ йде?

— Угу, жахлива погода, — тупцяю далі, але вже обережніше. — А як у тебе справи? — цього разу підбираю слова, бо зараз мені страшенно хочеться запитати, чому він стільки часу не телефонував.

— Працював в офісі, потім був на іншій роботі, зараз працюватиму вдома.

— Ого! А крім роботи, взагалі щось буває? Ну, якщо не враховувати купання… — не договорюю, бо відчуваю, що втручаюся не у свою справу.

— Софіє, ще трошки — і я почну думати, що ти ревнуєш, — говорить весело, а я навіть на холоді відчуваю, як червонію. Нащо я ляпаю все підряд? Як бабка на сільському базарі, не можу тримати язик за зубами.

— Ну, це єдина розважальна програма, про яку я чула. Про інші хобі ти не розповідав.

— Хобі? Дай-но подумати, — розтягує слова. — Зараз у мене й справді немає вільного часу на свої захоплення. Єдине, в чому не відмовляю — хоч зрідка знаходжу час для плавання. Але, — говорить голосніше, коли я хмикаю, — плаваю один і на швидкість. В університетські роки я займався плаванням досить успішно й навіть брав участь у змаганнях.

— А я не вмію плавати, — зізнаюсь, захоплена його розповіддю.

— Навчити?

— Ага. Давай інструкції, навколо мене повно калюж, — починаю сміятись. — Мене тато вчив, але схоже, це вміння в мені просто не закладене. А якби ти мав більше часу, як його проводив би?

— О, таке навряд чи станеться. А я люблю говорити тільки про реальні речі.

— Ну, не будь занудою. Уявімо, що ти маєш вільний час, — не полишаю спроб дізнатися більше про його вподобання.

— Що за слова, Софі? — обурюється він, але усміхається. — Добре. Дай хвилинку уявити, — замовкає, а я аж подих затамовую. — В першу чергу, я б збільшив кількість відвідувань басейну й навчив тебе плавати. Залюбки б відпочив на природі. У лісі, наприклад. І байдуже, яка пора року надворі. Там завжди спокійно і пахне хвоєю. — Твоя черга.

— А? — після його «навчив тебе плавати» я зависаю й тону у мріях. — Ну, ми з дівчатами інколи ходимо до клубу, гуляємо у парку, а взагалі я домашня. А ліс від нас зовсім недалеко, тому ми часто збираємо гриби восени. Мама консервує їх, і зимою ми ласуємо смачненьким.

— Терпіти не можу гулянки в клубах і обожнюю гриби.

— Що ще обожнюєш?

— Коли мені говорять правду. Та не всі мають сміливість на неї.

— Гадаєш, говорити правду можуть тільки сміливі люди?

— У тебе інша думка?

— Всі ми, в першу чергу, судимо по собі. А я не дуже смілива людина, але теж терпіти не можу брехню.

— Ти несмілива?! — вигукує він.

— Телефоном всі сміливі розмовляти, — розумію, про що він.

— Ти себе недооцінюєш, — говорить серйозно.

— Можливо. Але інколи мені здається, що потрібно бути впевненішою у собі, щоб чогось досягнути.

— Впевненість ніколи не завадить. Дати майстер-клас?

— А ти, значить, впевнений у собі?

— Так, — відповідає впевнено, а у мене навіть сумніву немає, що це не так.

— І сміливий? — не можу стримати усмішку.

— Так.