Глава 12 "Новорічне бажання"

Софія

— Ой! — віднімаю від вуха телефон і дивлюсь на заборонений протягом трьох місяців номер незнайомця. — З Новим роком, — відповідаю схвильовано. Не вірю, що він зателефонував через стільки часу.

— Святкуєш? — питає тихо, а мені здається, що в цій тиші навіть йому чутно, як шалено стукотить моє серце.

— Вдома, — видихаю у слухавку, в надії заспокоїти емоції. — А ви… ти?

— А як же клуб, гучна музика, ріки алкоголю й купа друзів? Хіба студенти не так святкують?

— Це не зовсім правильне уявлення про студентів. Для мене це сімейне свято.

— Так, сімейне, — говорить тихо.

— А ти не святкуєш?

— Більше полюбляю відпочивати на самоті. Але обов’язки свої виконав. Рідні залишилися з подарунками.

— А хіба подарунки найголовніше?

— А що найголовніше, Софіє?

— Можна просто Соня, — поправляю його, бо повне ім’я звучить надто офіційно.

— Мені подобається Софія, — відповідає доволі різко.

— Сім’я, приємно проведений час разом, щастя в очах рідних — ось що найважливіше. Хіба можна чимось замінити час, проведений з рідними? — висловлюю свої думки й ігнорую його тон.

— Звідки ти? Де те місце, де тобі так вільно і спокійно?

— Це має значення?

— Мабуть, ні, — відповідає поспішно.

— Розкажеш, чому тобі не весело? — мені страшенно хочеться дізнатися про нього більше.

— Я давно виріс з того віку, коли радієш подарункам під ялинкою. Випиваєш келих шампанського й загадуєш якесь неймовірно дурне бажання, поки годинник б’є дванадцяту, — говорить трохи роздратовано.

— У кожного різні мрії, і бажання ми загадуємо по-різному.

— Розкажеш? 

— Люблю дивитися у вікно, коли падає сніг. У Новорічну ніч він здається якимось магічним, — підводжусь з ліжка й стаю біля вікна. Світло не горить, і сніжинки, що летять з неба, здаються казковими блискітками. — Дивлячись на небо, я завжди загадую одне й те саме бажання.

— Чого бажають молоді студентки? Заможного кавалера?  Автомобіль? Будинок на березі океану? А може, нову сукню?

— В тебе неправильне уявлення про студенток. Особисто моє бажання не стосується матеріальних благ.

— Дивно, — хмикає, і чую, як робить ковток.

— Не дивно, а правильно. Що п’єш?

— Маленькі дівчатка таке не п’ють, — знов з’являється його різкий тон.

— Маленькі дівчатка не такі дурні, як ти думаєш, — не витримую й даю відсіч.

— Те, що ти смілива, я зрозумів ще під час першого дзвінка. Це мені і подобається.

Що? Мені не почулося? Подобається? Це він говорить, що я йому подобаюсь? Не знаю, що сказати. Просто стою біля вікна й спостерігаю, як падає сніг. З вітальні доносяться веселі голоси рідних,  а я вслухаюся до кожного шерхоту на іншому кінці слухавки.

— Які плани на завтра? — запитую незрозуміло що. Але іншого у мою шоковану голову не спадає.

— Працювати.

— А на Різдво?

— Аналогічно.

— Не можна. Це велике свято, потрібно присвятити його відпочинку.

— Ну, а ти? Що робитимеш завтра? — питає, ігноруючи мої повчання.

— Спатиму до самого обіду, — говорю, як є. Не знаю чому, але з ним я нічого не вигадую, просто розповідаю усе, як є насправді. — Потім поснідаю смачними стравами й дивитимусь «Один вдома». Ввечері зателефоную подругам і говоритиму з ними, а після вечері…

— Я тобі зателефоную, — перериває мене й дивує до краю.

— Гаразд, — не можу стримати усмішку.

— Добраніч, мала, — говорить вже м’якше.

— Ти так і не сказав, як тебе звати, — нагадую йому. — Чи називати тебе старим дідом?

— Олександр, — хмикає у слухавку й вимикається.

Дивлюсь на темний екран і не можу припинити усміхатись. Невже він зателефонував? Але навіщо? Та ще й через стільки часу. Але ж як приємно було почути його голос! Я так і не змогла його забути, і навіть різкий тон здається якимось давно знайомим. Дивлюсь у вікно, як вітер грається сніжинками, і вперше у житті загадую зовсім інше бажання.

Солодкий сон під пухнастою ковдрою нещадно руйнує дзвінок мобільного. Тягнуся рукою до тумбочки й різко розплющую очі. А що як це Олександр? От дурна! Він же сказав, що ввечері. А може, взагалі не зателефонує. Мало того, що я думала пів ночі про його неочікуваний дзвінок, так ще й з самого ранку він у моїй голові.

— Привіт! — приймаю виклик від Лії.

— Привіт, Соню! З Новим роком!

— Тебе також, безпощадна подруго, — кажу сонним голосом.

— А наша Сонька ще спить, — сміється дівчина. — Вибач, не подумала, бо з самого ранку вже на ногах. Як виявилось, мене дратують мамині гості, і я пішла спати одразу після дванадцятої.

— Як братик? — чомусь ми звикли називати його саме так.

— Привіз вдень подарунки, і більше я його не бачила.

— А він хіба не святкував разом з вами?

— Ні. Він не святкує Новий рік. Перед святом його батьки загинули в аварії, тому це свято для нього трагічне.

— Ой, ти не говорила. Як шкода.

— Так, шкода. Іноді мені здається, що за маскою байдужості ховається маленький хлопчик, який просто дуже сильно сумує. Але не будемо про погане. Як свято?

— Чудово! — починаю розповідати про наші смейні посиденьки, дзвінок до Лери й появу таємничого незнайомця. Лія приходить у захват від новин і одразу вирішує, що ми маємо відсвяткувати ще раз, всі разом у клубі. Тому домовляємося, що коли повернемося на навчання, тоді й підемо до клубу. Але цього разу тільки втрьох.

Сказати, що я чекала вечора — нічого не сказати. День тягнувся надто довго, і навіть «Один вдома» не рятував ситуацію. Це, мабуть, найдовше перше січня у моєму житті. Але й вечір не приніс полегшення. Я чекала до десятої вечора, та він так і не зателефонував. Потім до одинадцятої сварила себе й на емоціях видалила його номер. Це якась нездорова рекція на чоловіка. Взагалі, що це за спілкування з дорослим чоловіком? Які в нас можуть бути спільні теми? Ми ніколи не бачилися й навряд чи колись побачимось. Він дорослий чоловік, а я студентка коледжу. Я не знаю про нього нічого й не збираюся розповідати про себе. Так краще! Це найкращий варіант з усіх. Він правильно вчинив, що не зателефонував, а я — що видалила номер. Тепер не доведеться боротися з диким бажанням натиснути на кнопку виклику й почути голос, від якого серце робить акробатичні номери у грудях. Відкладаю телефон, лягаю в ліжко. Гніваюсь на себе за те, що весь день пішов коту під хвіст в очікуванні. Накриваюся з головою пухнастою ковдрою й заплющую очі. От були б у мене беруші, я б не чула, як починає дзвонити телефон, і не зробила те, що вже назавжди змінить моє життя.