Глава 11 "Всі, як один"

Софія

Що таке криза? Гугл чітко дає пояснення цьому терміну.

Життєва криза — складний період життя, під час якого різко змінюються ставлення до себе і світу, спосіб осмислення набутого досвіду та напрям життєвого шляху.

Чомусь мені здається, що саме цим терміном буде найточніше схарактеризувати наше життя впродовж останніх трьох місяців.

Ми неначе застигли на місці й всі дні просто схожі на один — перший день після клубу. Добре, що це був вихідний і нам не довелося кудись ходити. У Лери почалася депресія після розставання з Дем’яном. Спочатку вона плакала, потім гнівалася на Лію, а потім просила пробачення й все застигло на місці. Ні, ми ходимо на навчання, готуємо їжу після занять, їздимо додому, але все якось похмуро й безрадісно. Навіть Лія втратила свій пофігізм і влилася у сірість Лериного настрою.

Найтяжче — дивитися на подругу, яка наче втратила частинку себе. Знаю, що словами в такій ситуації особливо не допоможеш, бо потрібно, щоб минув час. Згадую себе, коли страждала від першого нерозділеного кохання, тоді мені нічого не хотілося чути. Мама говорила, що у вісімнадцять розчарування здається кінцем світу, але з часом воно мине. Залишиться неприємний осад, але колись його замінить нове яскраве почуття. Я не вірила в це тоді, але зараз саме це й говорю Лері.

Намагаюся підтримати, як можу й постійно пропоную розвіятися. Лія повністю підтримує мене, тому в неділю ми влаштовуємо обов’язкову прогулянку у парку, а серед тижня дивимось тільки позитивні фільми та передачі.

Після того танцю, де Дем’ян поводився, як сексуально стурбований підліток, і намагався обмацати нашу подругу, Лера кинула його. Лія терпіла увесь цей жах, щоб довести його нікчемність. А потім заліпила такого ляпаса, що аж підлога здригнулася у клубі. Назар, спостерігаючи за тією виставою, тільки дивувався й нічого не міг зрозуміти. Ми швидко зібралися й повели заплакану Леру на вихід. Назар тоді викликав таксі й оплатив його. Ми приїхали у гуртожиток, де довго втішали подругу. Я сама ледь стримувала сльози, коли вона так надривно плакала. Та все минулося. Звісно, вона не забула, і досі переживає стрес, але вже не плаче. Принаймні при нас намагається усміхатися й говорити на різні теми.

Виходжу на вулицю з коледжу й вдихаю морозне повітря. Цього року зима прийшла за розкладом, вночі навіть невеликий сніг випав. Є всі шанси, що Новий рік зустрічатимемо зі снігом та морозом. Це ж треба! Дні летять за днями і в цій метушні пролетіла осінь й майже закінчується грудень. Не віриться, що ще пів року і ми отримаємо дипломи.

— Все, ходімо, — говорить за спиною Лера й швидко крокує до гуртожитку.

— Не віриться, що ми склали останній іспит, — поспішаю за нею.

— Не знаю. Я якась загальмована, — говорить подруга, кутаючись у розстебнуту куртку.

— Але це вже ти, — усміхаюсь кутиками губ.

— Так, я, — зітхає й бере мене під лікоть. — Не знаю, що робила б без вас. Це ж треба було так вляпатися. Якщо то і є кохання, я не хочу більше таких емоцій.

— А ми тепер одразу будемо робити перевірку, — жартую й нарешті бачу щиру усмішку Лери.

— Боюся, Лії така ідея не сподобається, — починає сміятись, а я підтримую. — Насправді вона молодець. Не кожен піде на такий крок, мені соромно, що я ображалася на неї.

— Зараз все добре, і не потрібно згадувати той період. Він не був для нас позитивним.

Проходимо повз Степанівну й підіймаємось на другий поверх. У кімнаті Лія пакує речі.

— Невже ти погодилась?! — радісно запитую. Я запропонувала поїхати до мене на канікули, щоб не довелося сидіти тут два тижні самій.

— Ні, вибач. Поїду додому, — сідає на ліжко. — Братик вичитав сьогодні, що могла б хоча б раз на рік показатися на очі мамі. Побуду в неї, поки не почнеться нове капання на мозок, а потім повернуся.

— Потрібно відсвяткувати останній навчальний день, — каже Лера й дістає з шафки три пакети гарячого шоколаду.

Ми робимо напій й сідаємо всі на ліжко Лії. Добре, що ми так здружилися й прикипіли одна до одної. Навіть не хочеться їхати додому, так би й зустрічала Новий рік з дівчатами у нашій скромній, але вже такій рідній, кімнаті. Випиваємо свій напій й збираємося додому. Через три дні Новий рік, так хочеться, щоб він приніс нам всім щось хороше. Позитив! Ось чого нам не вистачало всю осінь і те, чого ми з нетерпінням чекаємо.

Разом виходимо з гуртожитку й довго обіймаємося з Лією. Вона сідає у таксі, а ми йдемо на зупинку трамвая. На виході з арки нас наздоганяє Назар, який став для мене справжнім другом. Він навіть приносив Лері морозиво й шоколад, коли у неї був період безперервних сліз. Ми можемо говорити про все на світі. Він декілька разів питав поради, як краще вчинити у ситуації з колишньою дівчиною, а я ділилася своїми роздумами, коли несила була терпіти одноманітність осінніх днів.

На автовокзалі прощаємося й всі роз’їжджаємося по домівках. Дивлюся на дорогу й не розумію, як так швидко пролетів час. Ось наче тільки-но я їхала на навчання в останні дні серпня, а зараз вже зима. Невже й життя так швидко пролітає? За вікном починає пролітати сніг, а у маршрутці тепло й спокійно. Заплющую очі й чомусь згадується той чоловік. Незнайомець, який так і не зателефонував більше. Та й навіщо? Про що нам говорити, двом абсолютно незнайомим людям? Але те відчуття… Не можу забути той трепет й хвилювання, коли чула його голос.

На вокзал рідного села приїжджаю коли сутеніє. Закидаю сумку на плече, сумку з ноутбуком беру у руку й швидко крокую додому. Сніг розібрався ще більший. Тільки це не великі пухнасті сніжинки, які неквапом покривають землю, а маленькі й колючі. У світлі від автомобільних фар вони здаються мікроскопічними уламками скла, які вітер безжально жбурляє в обличчя, викликаючи неприємні відчуття. Біля воріт помічаю маму, тому пришвидшую кроки.

— Ну, що? Всі іспити склала? — питає схвильовано.

— Так. Свобода на два тижні, — щасливо усміхаюся.