Глава 2 "Зустріч"

Софія

— Нарешті! — вигукує Валерія й накидається на мене з обіймами. — Як я скучила, подруго! Ціле літо ми не бачились. Та я ледве не завила без тебе. Невже повертаються наші веселі вечори й сонні ранки?

— Я теж скучила, — сміюсь від її швидкого монологу. Вона іноді так швидко говорить, що нічого не розбереш. — Ти така засмагла, — роздивляюся її, коли відсторонюється. — Відпочинок пішов тобі на користь, аж світишся вся.

— Це не тільки відпочинок, — загадково усміхається й підхоплює мою сумку. Точніше, намагається підхопити, але хапається за поперек. — Ти що, цеглу сюди везла?

— Ага, краще не питай, — буркаю й допомагаю їй занести свій вантаж. — Мама наготувала котлет і налисників. Наче ще фрукти клала, точно не пам’ятаю, — проходжу й падаю на своє ще не застелене ліжко. — Відчуваю себе богатирем.

— Налисники мої улюблені? З яблуками? — примружується подруга й помалу тягне блискавку на сумці.

— Твої, — зітхаю й підводжусь. — І де наша гостя? — питаю, киваючи на дві валізи біля вільного ліжка.

— Вона сюди на все життя перебралася?

— Не знаю, — буркає дівчина, дістаючи судочки з наїдками. Принюхується й безпомилково відкриває той, що з налисниками. — Обожнюю, коли твоя мама їх передає. Стільки разів намагалася такі зробити, нічого не виходить, — сідає на своє ліжко по-турецькому й заплющує очі від насолоди.

— Цікаво, що в неї у валізах, — гіпнотизую дві величезні валізи бежевого кольору. — Наче на курорт зібралася. Місця точно не вистачить на все, — киваю на шафу, що стоїть біля стіни на вході.

— А я свої речі вже розклала, — хитро усміхається Лерка й бере ще один налисник. — Смачно. Я все літо тільки те й робила, що салати жувала, щоб не погладшати.

— Куди тобі гладшати? Ти худа, як тростинка. Добре, поки її немає, розкладу свої речі, — підіймаюсь і починаю виймати одяг із сумки. Заодно бачу там пакет з огірками та помідорами, пучок салату й десь так кілограм яблук. Звісно, мені буде тяжко від такого вантажу. Мама відправила мене наче на безлюдний острів. Та я можу все це купити у найближчому магазині.

— То ти ще не чула, як звуть нашу співмешканку, — хихоче подруга й теж підводиться. Проходить до холодильника й кладе туди мої наїдки. — Це їй і полицю потрібно виділити? — задумується, смішно хмурить брівки.

— Може, вона не їсть і не п’є? — підколюю її.

— І не спить, — робить висновок Лера, і кімната наповнюється сміхом. — Підселили нам вампірку.

— То як ти кажеш її звуть? — питаю, ховаючи сумку під ліжко.

— Сама запитаєш, — продовжує копатися у холодильнику.

— А про твої блискучі очі теж у когось іншого запитати? — беру з полички ковдру, постільну білизну й зацікавлено зиркаю на неї.

Нам пощастило, що можна було лишати свої речі у кімнаті. Тому деякі чекали на нас тут під час канікул. Поки Лера зважується, стелю ліжко й накриваю ковдрою. Ховаю косметичку у тумбочку й нарешті всідаюся, обіпершись на дерев’яну спинку ліжка. Цікаво, новеньку влаштує те, що її ліжко стоїть ближче до виходу, а наші біля вікна? Хоча, це її проблеми. Нас вони не мають цікавити.

— Я зустрічаюсь з Дем’яном, — усміхається на всі тридцять два й падає на своє ліжко.

— Невже всі планети зійшлися, зорі стали у рядок і він, нарешті, звернув увагу на першу красуню на селі?

— Ага. Ми поверталися разом з клубу, і він сказав, що я йому подобаюсь.

— Оце сміливець,— починаю сміятися з її мрійливого виразу обличчя.

— Вже місяць зустрічаємося, їхали разом до Дніпра й домовились зустрітися, якщо у нього буде вільний час. На четвертому курсі університету набагато більше завдань, ніж у нас.

— То цей красень, про якого ти мені дзижчала увесь минулий рік, відмінник? — кривлюся, а вона жбурляє в мене подушку.

— Про це я не питала. Він просто класний і все. Такий…. Такий… Найкращий.

— Оу, моя подруга по вуха закохана. Сподіваюся, він теж так само палає до тебе, бо інакше йому кришка, — підставляю великого пальця до горла, і з серйозним виразом проводжу нігтем лінію.

— Не сміши. Він тобі сподобається, я вас обов’язково познайомлю.

— Подивимось, що то за Дем… — не встигаю договорити, як двері відчиняються й на порозі виникає дівчина.

Вона вища за нас з Лерою й худа, як модель. Волосся фарбоване омбре: темне від коренів й світліше на кінчиках, очі теж темні. Одягнута у джинсову спідницю з високою посадкою і топ бордового кольору. Гарна струнка дівчина. Зовнішність точно, як в моделі. На шиї тоненький ланцюжок з сердечком, на ногах босоніжки на танкетці. Кидає на мене швидкий погляд й киває. Потім ставить біля своїх валіз ще один пакет і сідає на ліжко.

— Привіт, — говорить після зітхання.

— Привіт, — відповідаю, трохи здивована такою поведінкою, наче це нас підселили до неї, а не навпаки. — Я Софія, — вирішую представитися й бути ввічливою, якщо вже так сталося.

— Лія, — відповідає мені, киваючи.

— Як? Це від якого імені скорочено? — зиркаю на Леру, а та тільки усміхається.

— Від Лії, — буркає дівчина й підводиться. — Місце є? — киває на холодильник.

— Так, ми залишили поличку для тебе, — відповідає Лера.

— Окей. Красно дякую, — схиляє голову, а ми перезираємося.

Поки викладає свої покупки з пакета, ми сидимо мовчки. Але в такій ситуації завжди чомусь хочеться сміятися. Не вміємо ми з подругою поводитися спокійно. Вона ледь не прискає від сміху, а я відвертаюся до вікна, щоб не загиготати на всю кімнату. Підводжусь й відчиняю двері на балкон. Тут нам пощастило більше, ніж іншим мешканцям. Невеликі балкончики є не у всіх кімнатах. Тепле повітря так і манить прогулятися біля фонтанів і відсвяткувати морозивом нашу зустріч.

Тим часом Лія закінчує викладати продукти й підходить до шафи. Мовчки бере одну з валіз і відкриває її. З подивом дивлюся на теплі осінні речі. Бачу, що Лера теж шокована. Побачивши, який одяг у валізі, дівчина закриває її й відкриває іншу. У цій лежать речі по сезону. Викладає половину в шафу, інше так і лишає у валізі. Це ж треба! Все мовчки. Навіть нічого не сказала, що ми лишили їй дві нижні полички.