ЧАСТИНА 3. Хибні способи втечі (відвертість)

Робота як шум

Чи траплялося вам занурюватися в роботу, аби заглушити внутрішній шум?
Той, що не має слів, але постійно тисне зсередини. Шум думок, сумнівів, непрожитих емоцій. Інколи здається, ніби ти повільно занурюєшся в океан жалю та важких відчуттів, і робота стає єдиним способом утриматися на поверхні.

Ми працюємо більше. Ще більше. До пізньої ночі, без пауз і перепочинку. Наче зайнятість здатна замінити присутність. Наче втома може притупити біль. Але за цим майже завжди приходить інше — перепрацювання, вигорання, фізичне виснаження. А згодом тиша стає ще гучнішою. І в цій тиші часто народжується депресія.

Ви відчували це?

У цьому розділі я говоритиму про болюче — але обережно. Без різких рухів і надмірної глибини, яка може поранити. Я не прагну загострювати травми чи провокувати тригери. Цей текст — не сповідь і не діагноз. Це спроба подивитися на світ моїми очима. Поставити запитання, що визрівали роками, крізь спостереження, мовчання і внутрішні діалоги.

Чи здатна робота зцілити те, що болить усередині?
Чи справді вона лікує, а не лише відволікає?

Мабуть, ні.

Робота може стати шумом. Постійним, нав’язливим, рятівним на перший погляд. Вона заповнює простір, не залишаючи місця для тиші. Але щойно цей шум стихає, ми знову залишаємося наодинці з собою. І з тим, від чого так наполегливо намагалися втекти.