Продовження. ЧАСТИНА 2. Зустріч із тишею (чесність із собою)

Самотність і сором

Чи відчуваєте ви сором?
Питання риторичне. Він знайомий кожному. Тихий, липкий, той, що оселяється десь глибоко всередині й змушує опускати очі. У цій частині я хочу торкнутися саме його — оголити те, що ми роками ховаємо під шарами мовчання, посмішок і удаваної впевненості. Скинути броню, яку так старанно вибудовуємо, аби ніхто не побачив нашої вразливості.

Та перш ніж іти далі, повернімося назад. Туди, де все почалося.

Дитинство.

Пригадайте момент, коли ви вперше відчули сором. Не поспіхом — повільно. Я впевнена, цей спогад живе у вас і досі. Маленька дитина, ще не здатна захиститися, ще відкрита світові. Що саме тоді сталося? Слова дорослого, різкий погляд, сміх оточення, осуд замість прийняття? Одна реакція — і щось усередині стискається. З’являється відчуття, що з тобою «щось не так».

Найчастіше сором народжується не в самій дії, а в реакції на неї. У поглядах батьків. У зауваженнях. У мовчанні, яке ранить гучніше за крик. І так крок за кроком формується ще одна проблема, знайома нам усім — реакція суспільства.

Безперечно, сором має своє призначення. Він допомагає нам розрізняти межі, співіснувати з іншими, не руйнувати простір навколо себе. Але сьогодні не про виправдання. І не про звинувачення. Авторка не прагне засуджувати і не має наміру образити. Це лише спостереження. Чесне. Болісне. Живе.

Наш світ ніби постійно тримає нас на сцені. Ми говоримо — і чекаємо реакції. Робимо крок — і завмираємо, очікуючи оцінки. Це природно. Але є тонка межа, майже невидима. Між спокійним очікуванням і внутрішньою катастрофою. Між «мені цікаво, що подумають» і «якщо мене не приймуть — я зламаюся».

Чи знайоме вам це відчуття? Коли серце б’ється швидше, поки хтось оцінює вашу роботу. Коли ви ловите погляди на своїй сукні, зачісці, машині. Коли чужа думка стає важчою за власну. Чи справді нам це потрібно?

Можливо, ми так гостро чекаємо на схвалення, бо колись його не отримали. Бо в дитинстві за помилки нас не підтримували, а соромили. Бо замість «ти маєш право» ми чули «так не можна». І тепер, уже дорослі, ми досі шукаємо дозволу бути собою.

Можливо, саме тут починається самотність.
І саме тут — її найглибше коріння.