ЧАСТИНА 2. Зустріч із тишею (чесність із собою)

Вечори без повідомлень

Спокій, тиша, думки, відпочинок… або страх, відчай, самознищення? Які емоції ми відчуваємо, коли залишаємося наодинці? У повній тиші зі своїми думками. Для кожного це різні відчуття, але вони існують, і про них потрібно говорити.

Поспілкувавшись із великою кількістю людей, я роблю все більше особистих відкриттів. Для когось вечір без повідомлень і спілкування — це час відновити сили й емоції. Ми соціальні істоти, нам потрібні емоції та контакт, і все ж іноді хочеться залишитись наодинці.

Але чому деяким людям так складно залишатися сам на сам навіть після насиченого дня? Можливо, вони не отримали тих емоцій, яких чекали, або тих дій і слів, які для них важливі?

Чому розмови не рятують?
На мою думку, основна проблема — недомовленість. Нездатність чітко висловити свої бажання, думки, очікування. Чому так відбувається? Відповідь проста і знайома нам із дитинства: страх бути не почутим, незрозумілим, засудженим.

Уявімо немовля. Його головне завдання після народження — донести свої потреби до матері. Як? Плаче. Подає звук. Мати чує його, розуміє, що дитина зголодніла або їй боляче, і реагує. Так само й у дорослому житті. Інша людина не може самостійно дізнатися, що ми хочемо або очікуємо. Природно. Щоб бути зрозумілим, потрібно говорити. Це лише початок, але далі все набагато глибше.

Кожен із нас має свій характер і світобачення, на фоні яких виникають суперечки. Ми часто хочемо їх уникнути, але вони необхідні для розуміння і донесення своєї точки зору. І тут постає одне й те саме питання: проблема не в діалозі і навіть не в страху самотності, а у реакції, яку ми очікуємо від інших — особливо якщо вона негативна. Це упереджене ставлення, яке є у кожного. Можливо, перед тим як почати розмову, варто менше думати про реакцію опонента і більше — про розуміння себе?

Тиша, яка лякає

Ця книга не про психологічні теорії. Тут будуть лише спостереження та особисте сприйняття. Психіку залишимо психологам.

Для ілюстрації — ситуація, яка мене змусила замислитися:
«Компанія подруг. Ресторан, літня тераса. Дівчата постійно щось обговорюють. Але час минає, все, що можна було обговорити, обговорено. Нові діалоги стають коротшими, слів усе менше. І тут раптово настає тиша — розуміння того, що більше немає тем для розмови».

Більшість людей це не лякає: хтось насолоджується їжею, хтось спостерігає за вулицею, хтось намагається підхопити нейтральну тему. Але одна з дівчат не витримує цієї тиші і починає говорити про щось зовсім неважливе. Решта відчуває дискомфорт і вирішує закінчити розмову. Вона лишається в змішаних відчуттях: відчуження, злість, апатія — її не почули, не зрозуміли.

Чи варті ці негативні емоції? Можливо, її просто не зрозуміли, бо вона відчувала дискомфорт і не змогла знайти слова, які дійсно зацікавили б інших. І головне — чому саме тиша на неї так сильно вплинула?