ПОЕЗІЯ

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СТУСА

1. Велике вигнання.

Гойдається доля, мов зламана віть,

на розхристі всіх заполярних хурделиць,
і ніч заґратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувій
 

отут, серед цих простопадних осмут
сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
Полярного сяйва кремлівські салюти —
тут навіть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная ніч:

червоні боки тут у снів не від яблук,
від кирзи — під здухи, об стіну — на карби,
і знову — по ребрах! О, зламана віть

епохи, що тичеться в невідь облуд...

Не хміль солов’їних пісень тут вирує,

тортурного зойку відлуння мордує —

тут навіть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,

що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —

як паля тортурна, що вмить прохромила,

як гак, що під Байдині ребра загнав

науку султанських і царських велінь:

услід за Тарасом у зеки й солдати

уся Україна — встигай лиш ховати

за кирзу халявну відвертість молінь.

2. України син.

Так тяжко під серцем Сибіру болить

оця захалявна хохлацька Вкраїна,

оця трьохсотлітня безвинна Руїна —

на розхристі вічності докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тінь

невтішної матері, доля Вкраїни:

розіп’ято знов її вірного сина —

поглинув їх стільки московський вже плин...

Коли чорторий вже оцей промине:

в Сибір — у теплушці , назад — в домовині, —

одвічна дорога синів України...

О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

скорботна, посмертна земля Батьківщини

на серце, що в грудях народу не спинить

його навіть наглая смерть Василя.

ДОЩІ ДОШКУЛЬНІ

Пухлина всесвіту набрякла

Смертельної образи сном.

У савані густої мряки

Жалобний трауру огром.

Кругом ні просвіту, ні згуку.

Над ладом лагідних угідь

Навис зловмисним помсти круком

Небесний розкрил потойбіч.

Неначе вщухло — і не чутно

В глибинах омертвілих злив

Погроз — ні краплі, та підступно

Завмер у штилі зливи млин:

Із затишку ти тільки спробуй,

Хоч носа висунь ти надвір —

І небо вмить скляне проломить

Свинцевим кулаком тьми вир.

Ти лиш з порога до порога —

Тут засідка ворожа — гульк! —

Як з кулемета із-за рогу

Прозора черга мокрих куль!

І розверзаються утроби

Небесних щедрих водних жнив —

Комори урожай наповнить

Зі срібного зерна краплин.

СПОГАД

Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжує незгідливе безсоння —
в безодню півночі безсило я пливу,
відтятий маятником місяця уповні

від берега принад письмового стола
в посвяті чарувань відкритої сторінки,
чия оголена, цнотлива білизна
жаданням слова так довірливо сповита.

0 витвір суперечки темряви й свічі,
сліпучий спалах щиросердності паперу,
о вибач — твій непогамовний біль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в міжкоролів'ї пам'яті і забуття
коротке царювання таємниці миті,
яку в житті лиш раз із уст в уста
цілунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,
даремно страчене, у серце увігналась —
для неї ночі глиб, як піхви для ножа,
чию сталеву міць зламала неміч рани.

Два кроки до вікна, неначе два крила,
підбитих вліт, недавно ще міцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два
в згасанні маятника місяця уповні.

БЕРЕЗНЕВА ЕЛЕГІЯ

Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі

З останніми кроками, котрими зіграна осінь

Ступала на стежку зими — мов крізь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упізнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снів листопаду.

У савані плісняви згуків минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видається що вічним.

Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить

Останні слова каяття — чи ще довго їм тліти: