Одна в домовині

Кап…кап…кап…

– Та що ж це так капає, ще й прямісінько мені на обличчя!? – роздратовано бубоніла я крізь сон. – Зранку вставати рано… Знайомство з новим начальством…

І тут я вирішила піднятися. От тільки нічого не вийшло. Я з усієї сили поцілувала чолом… щось… тверде і мокре. Прокинулася в цю мить я досить швидко. Паніка та крик вмить оволоділи мною. Жах! Я в домовині, а через щілину в ній на мене капає вода! Здається на поверхні йде дощ. Холод пробирав до кісток, а на мені якась легенька сукня чи сорочка. Хоча, яка тепер різниця. Повітрям домовина була не багата. Окрім цього, від моїх потуг та гнівних колотінь по кришці, моя домовина почала стрімко наповнюватися водою. Судячи зі швидкості її наповнення можу бути певна, що смерть від нестачі кисню мені не загрожує. Від цих думок стало ще страшніше. Нажахана своїм становищем, спершу не звернула уваги на той факт, що в домовині присутнє досить непогане освітлення, завдяки чому я добре все бачу. У себе на шиї я намацала кулон, камінець в якому світився тьмяним світлом. Як я взагалі тут опинилася? Не можу згадати. Якщо це чийсь жарт то це не смішно. Довкола мене плавали троянди. Темно-бордові пелюстки, що вже встигли злегка почорніти, прилипали до обличчя та рук. Ненавиджу троянди, а ці ще й пахли дивно.

– Допоможіть! Благаю! Допоможіть! – кричала я, колотячи домовину з усіх сторін. Шкіра на моїх долонях та колінах була здерта до м’яса. Я здерла всі нігті і здається зламала кисть. На останок я зірвала голос.

– Господи, благаю тебе, тільки не так… не так. Я не хочу так. Не так... Тільки не так, – безсильно шепотіла я цілком усвідомлюючи свій кінець. Коли моя домовина наповнилася повністю я, залишившись без жодних сил, відчула як мої легені наповнюються водою, брудом та моєю власною кров’ю.

І я знову прокинулася. Несамовито намагаючись відкашлятися від води, лежу у ванні з піною та… з темно-бордовими пелюстками троянд. Фууу… Більше жодних троянд. Так дійсно вмерти можна. Випила винця для настрою і полізла в теплу ванну. Ідіотка! Насниться ж таке?! Вода відчутно охолола – від чого по шкірі пішли мурашки. На підлозі розтікалися калюжі. За вікном лив дощ мов з відра, неначе намагався загасити всю планету від неіснуючої пожежі. Щодення осіння погода. Швидко вилізши з ванни і накинувши поспіхом на себе халат я задмухала свічки на підлозі, які ще не встигли згаснути. З чистою душею та тілом я лягла спати і мені знову снився сон. Тільки на цей раз він був приємний. Це був чарівний сон. Я танцювала на якомусь балу у прекрасній довгій сукні старих часів. Моя талія була стягнута корсетом, але він не ускладнював моїх рухів та дихання. Складалося враження, що це мій був повсякденний елемент гардеробу. А ще цей чоловік з яким я танцювала… наче я його знала… Він дивився з такою любов’ю і так щиро мені посміхався, що я відчула себе найщасливішою жінкою на світі.

На роботу вранці я таки спізнилася. Задивилася в дзеркало. З нього на мене дивилася сіроока дівчина з великою кількістю сивого волосся на голові. В контрасті з чорним волоссям це виглядало як легке мелірування. Так, конкретний переляк я спіймала уві сні. До свого волосся навіть страшно було торкатися, тож на роботу вирушила патлата.

Влетіла в офіс видавництва налетівши прямісінько на рудоволосу начальницю. Вона мене завжди недолюблювала, не знаю чому, але наші почуття були взаємними. Її ненависть до мене я могла читати без будь-яких зусиль в її очах. Думаю, якби вона могла, то вже б давно спалила мене живцем.

Несхожість зовнішнього вигляду між мною та начальницею була колосальною: я – джинсове драння в бабусиному светрі, і вона – елегантність у вишуканому брючному костюмі; я – любителька пошарпаних кросівок з секонду, і вона – футмодель на високих підборах від відомого бренду; я – фанатка не розчесаних ковтунів на голові; вона – міс «щоденна нова зачіска з салону краси». Збоку цю картину можна було б назвати «Королева та обідранка», і королевою на ній була не я.

– Навіжена! Вбити мене хочеш? – почала волати ця руда курка. – Я ж тобі вчора сказала щоб ти сьогодні не приходила. Обійдемось сьогодні без одного бухгалтера. Тим паче у тебе день народження. І що у тебе з волоссям? Невдале перукарське мистецтво?

Ого! І чого б це їй пам’ятати мій день народження. На її підколку я не звернула уваги. Вже звикла. Якась дивна у неї доброта до мене прокинулась.

– День народження – велика подія у житті кожної людини, – промовив теплий чоловічий голос позаду мене. – Мені б хотілося привітати іменинницю в якості нового директора даного книжкового видавництва.

Я повільно обернулася і побачила його – чоловіка з мого сну. Тепер він стояв переді мною наяву, в темо синьому діловому костюмі без краватки, з букетом моїх улюблених півоній і так само дивився на мене з любов’ю та посміхався. На одну мить мені здалося, що він намагається непомітно торкнутися мого волосся.

– Це вам Наталі, – простягнув він мені пишний букет. – Ви чарівні як завжди. А з тобою, Катрін, ми ще поговоримо.

Він з такою злістю глянув на мою безпосередню начальницю, що та, в свою чергу, аж зблідла, що на моїй пам’яті сталося вперше. Невже вони знайомі? Вперше чую, що її називають Катрін. Ми завжди називали її пані Катерина, або руда курка. Другий варіант вживався в розмовах без її присутності. Хоча… мене він назвав Наталі, а не Наталка. Може це у нього така мода? Наталі я чи Наталка це не головне. Головне, що я з букетом своїх улюблених півонії. Ще б шоколадних цукерок з горіховою начинкою… Щось я аж замріялась.

– Мене звуть Марк. Для вас просто Марк, – знов заговорив чоловік, вже звертаючись до моєї персони. – Мені б хотілося зустрітися з вами ввечері і багато про що чого поговорити.