З днем народження мене!

Наодинці з природою

– Уже йду! Йду! – незадоволено кричу на всю вітальню, щоб мене, нарешті, почув той, хто беззупинно тисне на кнопку дзвінка. – І кого там чорти принесли зрання?

Дивлюсь у дверне вічко та одразу відчиняю двері, бо на жаль це не помилились адресою. На порозі з'являються мої найкращі подруги Лілька та Оля, які кидаються до мене з обіймами. А я вже починаю розмірковувати, чи дійсно вони "найкращі" подруги, якщо розбудили мене о восьмій ранку, у мій законний вихідний.

– З днем народження! – дружньо вигукують подружки та ще й голосніше, за звук перфоратора, який лунав вчора з квартири навпроти.

Приймаю привітання від дівчат і тримаю курс на кухню, щоб приготувати каву улюбленим, але незваним гостям. 

Поки дістаю чашки та вмикаю кавоварку, відчуваю на собі змовницькі погляди подруг, а кухнею шириться тихеньке перешіптування. Ох і не подобається це мені.

– Що ви вже замислили? – кажу суворо, спираючись плечем на холодильник, поки кухня наповнюється ароматом кави.

По очах бачу, що вони вже вигадали якусь чергову дурню, а мені доведеться все це розгрібати.

– Чому одразу замислили?! Ти ж мріяла про відпочинок у лісі? – невпевнено починає Ліля. – Щоб купатись під місячним сяйвом, спати в наметах, а на світанку слухати, як співають пташки. От ми все й організували, – додає впевненіше і дивиться на Олю, очікуючи на підтримку.

– Та ви знущаєтесь! Я мріяла про це, коли мені було п'ятнадцять, а зараз  мені двадцять п'ять! – незадоволено бурчу, хоча мені й приємно, що вони запам'ятали таку дрібницю. 

– От бачиш, у нас сьогодні подвійний ювілей, тобі стукнуло двадцять п'ять років, а твоїй мрії – десять, а мрії мають здійснюватись, навіть з таким запізненням, – посміхається Ольчик. – Тим паче, що це наш тобі подарунок на день народження, і відмовитись від нього не можна, – швидко додає, коли бачить, що я готова відмовитись від такої “заманливої пропозиції” не кліпнувши оком. 

– Я планувала весь день валятись на дивані, їсти тістечка та побути наодинці з собою, врешті решт, – кажу, сподіваючись, що вони зжаляться наді мною, знаючи, як багато я працюю і як втомлююсь.  

– Тістечка у нас є, щось схоже на диван ми тобі організуємо, та й побудеш наодинці не з собою, а з природою, бо ти так собі компанія під час депресняку, – розпинається Оля, і я впевнена, що ця ідея її рук справа.

– У тебе є пів години, щоб поголити ноги та покидати необхідні речі в рюкзак. Час пішов, – Лілька забирає у мене з рук чашку та підштовхує у бік ванної кімнати.

Якщо ви подумали, що я випхала цих нахаб з квартири та з полегшенням зачинила за ними двері, то ви помиляєтесь. Я сиджу на задньому сидінні старенької Тойоти подруги, яка везе нас на базу відпочинку чортзна-куди.

І от чому я не народилась взимку, як дівчата, тоді б вони мене точно нікуди не тягнули. З кожним роком складається таке враження, що на мій  день народження вони втілюють в життя всі свої бажання, бо минулого року я не планувала плавати з дельфінами, а тим паче не мріяла наковтатися води, коли один з них потягнув мене на дно басейну; і на парашуті прив’язаному до катера, я теж не планувала летіти, а тим паче не мріяла втратити керування і котитись кубарем по пляжу, збираючи всі шезлонги на своєму шляху. Та хто мене питає, якщо за справу беруться дівчата.

За годину, ми вже виходимо з автівки біля туристичного комплексу. Звичайна прямокутна будівля, ряди наметів на зеленій галявині та ліс за огорожею. От і весь комплекс. Хоч би басейн вирили, може тоді б не так сумно було. 

Нас зустрічає русявий хлопець у синіх шортах, і це все що я запам'ятала, бо залипаю на його оголеному торсі з рівненькими  кубиками преса, як в моїй формі для льоду.  Але насолодитись цим видовищем я встигаю лише до тієї миті поки на ньому, наче мавпа, не повисає Олька. То ось ти який, бухгалтер Вадим, новий бойфренд моєї подруги. Тепер зрозуміло, чому вона так рвалась на ночівлю у наметах. Може і я б полюбила природу, якби у мене був такий підкачаний відлякувач комарів. 

Наш з Лількою намет доволі просторий, а в середині є все, що потрібно для комфортного сну. Попереду на нас чекає прогулянка лісом, а ввечері обіцяли смачно нагодувати. Тож можливо не все так погано, як я встигла собі нафантазувати.

Поруч з нами намет Олі та Вадима, і ще чотири найближчі належать їхнім друзям, які от-от мають приїхати і привезти м'ясо для шашлику та інші продукти. Та поки смаколики спішать та перечіпаються, ми з дівчатами йдемо у розвідку, по території комплексу.

– Тримаємось разом, щоб ніхто не загубився, – дає настанови Лілька, коли ми виходимо за межі комплексу.

Та термін дії цієї настанови сплив, щойно ми опинились у лісі, а сама подруга як чкурнула, тільки п'яти й блимнули. Спробуй тепер наздожени цих спринтерів. От тобі й “тримаємось разом”. 

Але відставати від них я не збиралась, бо не дуже мені хотілось потім аукати серед лісної глуші.

Літнє сонечко почало припікати, але в тіні дерев можна було гуляти хоч до самого вечора, тим паче, що ягід тут хоч греблю гати – їж скільки влізе. Спочатку довелось запитувати у дівчат, чи можна їсти деякі з них, щоб не наїстись отруйних, але коли я побачила кущ ожини, то додаткова консультація мені була не потрібна. Як з голодного краю, я почала закидати соковиті ягоди до рота, забувши про час. Дівчата копошились з іншого боку куща, та вже, мабуть, прийшов час повертатися назад до наметів.

Гукаю дівчат, а у відповідь тиша. Гукаю знову, і знову мовчок. Вони що знущаються?! Я ж чую, як вони шурхотять гілками. Вирішую обійти кущ з іншого боку і налякати їх, щоб знали як від мене ховатись.

І от підкрадаюсь я така а-ля Рембо на завданні, та як вистрибну з кущів з криками “Попалися!”.

А от кабан, по той бік кущів, не дуже зрадів моїй компанії, і як заверещить у відповідь.

Ось вам хрест, так швидко я не бігала з часів… та що там, так швидко я не бігала НІКОЛИ.