З днем народження мене!

- Та йду я вже! - незадоволено кричу через усю вітальню, щоб мене, нарешті, почув той, хто без зупину тисне на кнопку дзвоника. - І кого там чорти принесли в таку рань?

Дивлюсь у дверний глазок і одразу відчиняю двері, бо на жаль це не помилились адресою. На порозі з'являються мої найкращі подруги Лілька та Оля, які кидаються до мене з обіймами. А я вже починаю розмірковувати, чи дійсно вони "найкращі" подруги, якщо розбудили мене о восьмій ранку, у мій законний вихідний, та ще й у мій…

- З днем народження! - волають подружки голосніше, за звук перфоратора, який лунав вчора з квартири навпроти. 

Приймаю привітання від дівчат і тримаю курс на кухню, щоб приготувати каву улюбленим, але незваним гостям. Вони змовницьки плентаються слідом за мною, і мені це не подобається.

- Ану кажіть, що замислили, - кажу суворо, спираючись плечем на холодильник, поки кухня наповнюється ароматом кави.

По очах бачу, що вони вже вигадали якусь чергову дурню, а мені доведеться все це розхльобувати.

- Чому одразу замислили?! - невпевнено починає Ліля. - Ти ж мріяла про відпочинок у лісі, щоб спати в наметах, а на світанку слухати, як співають пташки. От ми все і організували, - додає вже впевнено і дивиться на Лільку.

- Та ви знущаєтесь! Я мріяла про це, коли мені було п'ятнадцять, а зараз  мені двадцять п'ять! - незадоволено бурчу, хоча мені і приємно, що вони запам'ятали таку дрібницю. 

- От бачиш, у нас сьогодні подвійний ювілей, тобі стукнуло двадцять п'ять років, а твоїй мрії - десять, а мрії мають здійснюватись, навіть з таким запізненням, - посміхається Ольчик. - Тим паче, що це наш тобі подарунок на день народження, і відмовитись від нього не можна, - швидко додає, коли бачить, що я готова відмовитись від такої “заманливої пропозиції” і оком не кліпнути.

- Але ж сьогодні я планувала валятись на дивані, їсти тістечка та побути наодинці з собою, врешті решт, - кажу, сподіваючись, що вони зжаляться наді мною, знаючи як багато я працюю.  

- Тістечка у нас є, щось схоже на диван ми тобі замутимо, та й побудеш наодинці не з собою, а з природою, бо ти так собі компанія під час депресняку, - розпинається Оля, і я впевнена, що ця ідея її рук справа.

- У тебе є пів години, щоб поголити ноги та покидати необхідні речі в рюкзак. Час пішов, - Лілька забирає у мене з рук філіжанку з кавою та підштовхує у бік ванної кімнати.

Якщо ви подумали, що я випхала їх з квартири і з полегшенням захлопнула за ними двері, то ви помиляєтесь. Я сиджу на задньому сидінні Оліної старенької Тойоти, яка везе нас на базу відпочинку десь у чорта на куличках.

І от чому я не народилась взимку, як дівчата, тоді б вони мене точно нікуди не тягнули. З кожним роком складається таке враження, що на мій  день народження вони втілюють в життя всі свої бажання, бо минулого року я не планувала плавати з дельфінами, а тим паче не мріяла наковтатися води, коли один з них потягнув мене на дно басейну; і на парашуті тому, прив’язаному до катера, я теж не планувала летіти, а тим паче не мріяла втратити керування і котитись кубарем по пляжу збираючи всі шезлонги на своєму шляху. Та хто мене питає, якщо за справу беруться дівчата.

За годину, ми вже виходимо з автівки біля туристичного комплексу. Звичайна прямокутна будівля, ряди наметів на зеленій галявині і ліс за огорожею, от і весь комплекс. Хоч би басейн вирили, може тоді б не так і сумно було. 

Нас зустрічає русявий хлопець у синіх шортах, і це все що я запам'ятала, бо залипаю на його оголеному торсі з рівненькими  кубиками пресу, як в моїй формі для льоду.  Та насолодитись цим видовищем я встигаю лише до тієї миті поки на ньому, наче мавпа, не повисає Олька. То ось ти який, бухгалтер Вадим, новий бойфренд моєї подруги. Тепер зрозуміло, чому вона так рвалась на ночівлю у наметах. Може і я б полюбила природу, якби у мене був такий підкачаний відлякувач комарів. 

Наш з Лількою намет доволі просторий, все що потрібно для комфортного сну є, смачно нагодувати обіцяли тож, можливо не все так погано, як я встигла собі нафантазувати.

Поруч з нами намет Олі та Вадима, і ще чотири найближчі належать їхнім друзям, які от от мали приїхати і привезти м'ясо для шашлику та інші продукти. Та поки смаколики спішать та перечіпаються, ми з дівчатами йдемо у розвідку, по території комплексу.

-Тримаємось разом, щоб ніхто не загубився, - дає настанови Лілька, коли ми виходимо за межі комплексу і опиняємось у лісі, а сама як чкурнула, тільки п'яти блимнули. От тобі і “тримаємось разом”. 

Спробуй тепер наздожени цих спринтерів, та відставати від них я не збиралась, бо не дуже мені хотілось потім аукати серед лісної глуші.

Літнє сонечко почало припікати, та в тіні дерев можна гуляти хоч до самого вечора, тим паче, що ягід тут тьма тьмуща, їж скільки влізе. Спочатку звісно довелось запитувати у дівчат, чи можна їсти деякі з них, щоб не наїстись вовчих ягід, та коли я побачила кущ ожини, то додаткова консультація мені була не потрібна. Як з голодного краю, я почала закидати соковиті ягоди до рота, забувши про час. Дівчата копошились з іншого боку куща, та вже, мабуть, час повертатися назад до наметів.

Гукаю дівчат, а у відповідь тиша. Гукаю знову, і знову мовчок. Вони що знущаються?! Я ж чую як вони шуршать гілками. Вирішую обійти кущ з іншого боку і налякати їх, щоб знали як від мене ховатись. І от підкрадаюсь я така а-ля Рембо на завданні, та як вистрибну з кущів з криками “Попалися!”. Та кабан, по той бік кущів, не дуже зрадів моїй компанії, і як заверещить у відповідь. Ось вам хрест, так швидко я не бігала з часів… та що там, так швидко я не бігала НІКОЛИ. Бігла я не озираючись і без будь-якого маршруту. Не уявляю скільки часу минуло, та здається, що нормально дихати я почала вже на дереві. Так так, на дереві, та я навіть не пам'ятаю, як на нього вилізла з переляку, а тим паче гадки не маю, як з нього тепер злізти. Але я і не поспішаю, бо вочевидь пані фортуна зараз не на моєму боці.