-

Кажуть, що боятись потрібно живих, а не мертвих. Всі це добре знають, але мало хто погодиться залишитись один на один з мерцем хоча б ненадовго. Олеся теж не хотіла, але вибору в неї не було. Звісно, хтось скаже, що вибір є завжди, і нема безвихідних ситуацій. Так, нема, але є ситуації, вихід з яких не влаштовує. Майже так і було того зимового вечора.

Починалось все досить банально – помер дід Петро, сусід Олесі по комунальній квартирі. Не дивлячись на те, що в старого були родичі, голосити та причитати над померлим було нікому – дід відрізнявся сварливим характером, та не впускав можливості затіяти скандал, особливо коли хильне зайвого. Тому і син, і онуки спілкувались з Петром зрідка. Олесі пощастило менше – після розлучення з чоловіком вона знімала кімнату в комуналці. Дід Петро був її єдиним сусідом, інші з’їхали, придбавши краще житло, або просто полишивши свої кімнати у старому будинку, який потребував ремонту.

Жити тут все життя Олеся також не планувала. Молода жінка збиралась допрацювати до весни, а потім, переїхати у інше місто. З рідні в неї була тітка, яка колись кликала до себе, так що перший час можна пожити в неї. Олеся намагалась не звертати увагу на репліки від старого, який намагався час від часу зачепити її словом. Через деякий час дідусю-скандалісту набридло, що на його провокації немає відповіді, і він майже припинив займати сусідку.

Діда Петра не стало під вечір у середині січня. Олеся повернулась з роботи увечері, та застала у квартирі купу людей – родичі діда Петра, поліція, медики. Хтось з присутніх розповів їй, що старенький сусід помер під вечір, знайшла його сусідка з нижнього поверху, увагу якої привернув звук падаючого тіла на спільній кухні.  Лікар сказав, що дід помер миттєво, від серцевого нападу, який був не першим.

-Усім би так,--зітхнула сусідка, перехрестившись,--а то як лежати роками та під себе ходити...

Олесі було трохи не по собі, але зараз діда заберуть у морг, а звідти повезуть на кладовище. Але досить швидко син покійного розвіяв її сподівання:

-Хай полежить до завтра у своїй кімнаті.— Мовив кремезний дядько з таким же не добрим поглядом як був у діда Петра при житті.— Куди він звідси дінеться? А завтра приїдемо вже з хлопцями з ритуальних послуг.

Олеся відчула як усередині все похололо. Їй доведеться ночувати в одній квартирі з небіжчиком, бо ніхто з його рідних не виявив бажання залишитись на ніч з покійним, як часто робилось за традицією. Думку жінки ніхто не питав, і сперечатись не було сенсу. Вона тут взагалі на пташиних правах, просто знімає кімнату, хто буде враховувати її побажання? Звісно, сину діда Петра до цього справи немає: не йому ж залишатись з покійним на ніч!

Десь через півгодини Олеся залишилась сама у квартирі, син померлого навіть кімнату діда не зачиняв – красти там нічого було, крім старого телевізора, та й той нікому не потрібний. Жінка сіла до столу на кухні, і дивилась звідти на коридор та причинені двері кімнати старого, намагаючись знайти якесь рішення, щоб не ночувати цю ніч в одній квартирі з мерцем.

У цьому місті вона прожила з чоловіком декілька років до розлучення. Олеся ніколи себе душею компанії не вважала, коло знайомих було невеликим. Єдина справжня подруга жила у селищі за 500 км від цього міста, а тут в неї нема знайомих, крім колег по роботі. До них не попросишся переночувати. До зарплатні залишався ще тиждень, грошей було у притик, тому ночівля у хостелі відпадає теж. Попроситись до сусідів? Вона живе тут декілька місяців та нікого не знає з мешканців, та й навряд чи хтось дуже захоче потіснитись. Олеся погодилась би провести ніч на вокзалі, але на вулиці лютувала віхола, і мороз ставав все дедалі сильнішим.

Про те, щоб звернутись до колишнього й мови не було. Там, наскільки було відомо, жила вже нова «мадам», і колишню дружину навіть на поріг не пустять. І навіть якщо колишній чоловік холостякував зараз, згадки про образи, які наніс її у шлюбі, були дуже сильними, і звертатись по допомогу в жодному разі не стала. Щоб не втішався думкою, яка вона без нього безпорадна.

Десь через годину Олеся прийняла остаточне рішення. Лише одна ніч, і все. Завтра вранці діда заберуть, і все на цьому скінчиться, а там скоро і весна, поїде звідси, почне нове життя, знайде нову роботу... Боятись треба тих, хто по землі ходить, нічого небіжчик не зробить їй. Так вмовляла себе Олеся, і нарешті вмовила.

Спати лягла вона як завжди об одинадцятій вечора. Олеся намагалась не думати про те, що в одній з кімнат лежить мертве тіло. Повертівшись з боку на бік, вона не знаючи сама навіщо це робить, зачинила двері своєї кімнати шпінгалет, та випила снодійне. Зачинятись тут тепер нема від кого, п’яний сусіда вже не буде ломитись, помилившись кімнатою, але стало трохи спокійніше. Через деякий час вона все ж таки заснула. Скільки вона спала, того не знала, але прокинулась від того, що хтось розбив тарілку на кухні.

«Знов дід напився як свиня та буяне, а комусь вставати рано, старий ідіот» --сонно подумала жінка, і раптом підскочила на ліжку. У вікно світив повний місяць, філіжанки вона забула зашторити, щось в ньому було недобре, від його блідого світла, що заполонило кімнату, було не по собі. По тілу пішли дрижаки, серце почало часто битися, здавалось, що ось-ось вискочить із грудей. По спільній кухні хтось ходив, важко ступаючи по старому витертому лінолеуму, та щось бурмотів. Олеся відчула, як всередині все похололо – який в біса дід Петро, він сьогодні Богу душу віддав! Може це крадії влізли? Та що в них красти? В неї недорогий смартфон та старенький планшет, а про діда Петра і казати нічого. Можливо якийсь наркоман випадково забрів до них на поверх, і тепер блукає?