9. Іміджеве питання

Авто під'їжджало до офісу, і Сергій вирішив дати Лії ще кілька настанов.

— Тобі не обов'язково брати у когось інтерв'ю чи імітувати бурхливу журналістську роботу, просто повештайся офісом, придивись, прислухайся. Якщо запитуватимуть, хто ти, представишся журналісткою. Через зйомки інтерв'ю в офісі буде метушливо, але ти одразу впізнаєш підозрюваних. Чоловіків підхожого віку у нас лише двоє: керівник відділу технічних закупівель і головний технолог. При нагоді допоможу, а ні, то вигадаєш щось сама, щоб їх почути.

Лія вже знала, що Сергій мав давати інтерв'ю для програми про бізнес, яка транслювалася на столичному ТБ. До того ж, він дозволив познімати офіс. У цьому всьому її напружувало хіба що одне — як ненароком не потрапити у кадр. Про всяк випадок цього разу подбала про більш ґрунтовне маскування.

Сергій поглядав на неї скоса і подумки не припиняв дивуватись з того, як Лія знову змінилася до невпізнаваності. Її очі стали карими, а брови — темними і густішими, на носі з'явився горбик. Чорна перука з зачіскою каре виглядала зовсім як натуральне волосся, густий чубчик зашторював чоло, а маска, поки що опущена на підборіддя, покликана була приховати нижню частину обличчя.

Губи, нафарбовані рожевою помадою, Лія вже не кусала.

Для правдоподібності образу журналістки вона взяла з собою невелику сумочку, з якої стирчав блокнот. Одягнулася у джинси, бежеву блузу і картате пальто — не надто вишукано, але цілком зручно, буденно, як одягаються на роботу.

— А це нічого, що з'явимося в офісі разом? — спитала, коли вони з Сергієм вийшли з авто на підземній стоянці.

— Нічого. Ми могли зустрітися при вході.

Наскільки Лія знала, тут був розташований головний офіс холдингу — у кабінетах сидів весь керівний менеджмент і трохи дрібного офісного планктону. Цю інформацію відшукала ще коли готувалася до штурму Сергієвого сейфа, адже мусила тоді дізнатися геть усе про об'єкт "операції".

Вони піднялися на одинадцятий поверх, звернули у перші двері праворуч і опинилися у великому офісі типу open space. За столиками, відділеними тонкими перегородками, сиділи з півтора десятка працівників. Ліворуч кудись вів коридор, по периметру було кілька кабінетів. З тих кабінетів в загальний зал виходили вікна, зашторені жалюзі, — ну зовсім як у великій редакції, відділку поліції чи іншому офісі з американських фільмів.

Один з охоронців, які до цього йшли за Сергієм і Лією, звернув у коридор, інший залишився на варті біля дверей.

— Ходімо за мною, — шепнув Сергій.

Він повів її у кабінет, що був якраз навпроти. Лія з привідкритим ротом (на щастя, захованим за маскою) дивилася на його широку спину, спостерігала, як Сергій ввічливо відповідав на привітання працівників і запитання, які ті встигали поставити, доки крокував до кабінету.

Без сумніву, офіс йому личив не менше, ніж манеж. Сіре пальто нарозхрист і класичний темно-синій костюм під колір очей виглядали на Сергію не менш сексуальними, ніж шкіряна куртка і бриджі для верхової їзди. Чи це просто він їй подобався в будь-яких образах, в будь-якому антуражі?

— Сідай поки що отам, — сказав, коли зайшли у кабінет, і кивнув на стілець у кутку під вікном. 

Приміщення виявився невеликим, але світлим й ідеально впорядкованим, навіть теки і канцелярія на робочому столі виглядали так, ніби хтось їх складав під лінійку.

Лія зняла пальто і мовчки влаштувалася, де сказали, продовжуючи оглядатися. Сергій же сів за стіл і одразу комусь зателефонував з проханням зайти.

Не минуло й двох хвилин, як у кабінеті з'явився високий худорлявий хлопець з текою. Лії його обличчя одразу здалося знайомим, але довелося напружити мізки, щоб пригадати, де бачила. Точно! У той день, коли опинилася в Сергієвому підвалі. І, схоже, раніше у собачому притулку. То й був Макс, Сергіїв помічник з першокласною інтуїцією, через яку вона потрапила у цю халепу. 

Він скоса глянув на дівчину на стільці, але нічого не сказав. Лія зціпила зуби і відвернулася лицем до вікна, подумки проклинаючи цього Макса. Зовсім не вслухалася у розмову в кабінеті, вловила лише Сергієве запитання:

— То коли Вероніка має бути?

— З хвилини на хвилину, — відповів помічник. — Я домовився на одинадцяту. 

— Добре, можеш іти… Зубченко на місці? 

— Ні, на виїзді, але до обіду повинен повернутися.

— Тоді поклич до мене Дмитра Євгеновича.

Коли помічник пішов, Сергій пояснив Лії:

— Головного технолога доведеться зачекати. Але зараз прийде керівник відділу технічних закупівель. Придивись до нього. Я представлю тебе як… До речі, як тебе сьогодні звати?

Вона стенула плечима і дістала з сумочки блокнот з ручкою, щоб скидатися на правдиву журналістку. Правдоподібніше, звісно, було б дістати смартфон, але його Сергій так і не повернув.

— Можна побути Оксаною. Давно не була Оксаною.

У двері постукали, і Сергій одразу ж дозволив ввійти.

Сивуватий чоловік середнього зросту вплив у кабінет, привітався і одразу зацікавлено зиркнув на незнайомку.

— Знайомтеся, це Оксана. Оксано, Дмитро Євгенович, керівник відділу технічних закупівель. Після того, як завершимо, можете йому теж поставити кілька запитань, якщо потрібно, — заговорив Сергій, а тоді звернувся знову до підлеглого: — Ви ж не проти невеликого інтерв'ю для преси?

За цією тирадою Лія не встигла сказати й слова. Дмитро Євгенович теж, схоже, був дезорієнтований, не знаючи, чи то знайомитись з Оксаною, чи з начальником говорити.

— Так, звісно, якщо треба, я відповім на усі запитання, — сказав врешті, повернувшись обличчям до Сергія і спиною до "журналістки". — Але на другу треба їхати на зустріч щодо елеваторів, тому вільний хіба що до того часу.

Щойно почувши голос чоловіка, Лія скривилася і мотнула головою заперечно, даючи зрозуміти Сергію, що кандидатура Дмитра Євгеновича відпадає. Плечі Сергія помітно розслабилися, він відхилився на спинку крісла і відказав: