5. Перший пішов

Лія нанесла на обличчя і шию тональну основу, трішки темнішу від свого природного кольору шкіри. Вибрала консилер, світліший на один тон,  впевненими рухами нанесла на зону під очима. Так само висвітлила чоло, ніс і ямочку на підборідді, розтушувала все вологим спонжем. Далі темним бронзером провела лінії на щоках по кісточці і під підборіддям, щоб зробити обличчя візуально вужчим.

Довелося робити все наспіх — Сергій дав їй зовсім мало часу. Коли б у запасі були ще кілька годин, вона б використала серйозніший грим, але зараз мусила обмежитися більш-простим макіяжем.

У хід пішли рисова пудра, хайлайтер, олівці, рідка помада, туш... Волосся залишила у своєму кольорі, але заплела його у довгу косу, додавши кілька штучних пасм, і вирівняла кінчики, щоб ні натяку на природні кучері.

Коли Лія спускалася сходами у супроводі охоронця, Сергій спочатку звернув увагу не на неї. Так, саме на охоронця. Стас, так звали широкоплечого хлопця, йшов з відвислою щелепою, великими очима і ніяково потирав потилицю.

Сергію знадобився лише один погляд на Лію, щоб зрозуміти таку поведінку підлеглого. Ще вчора хлопак погрожував у підвалі розпатланій і стомленій дівчині звичайнісінької, як здавалося, зовнішності, а тепер вів з "камери" стильну незнайомку, яка трималася по-королівськи.

— Ну як тобі? — спитала вона, зійшовши вниз.

— Годиться, — відповів Сергій стримано, хоч і продовжив розглядати.

Лія одягнула коричневі штани в обтяжку і чорний гольф. У руках тримала бежеву шкіряну курточку і чорну маску. Через її плече була перекинута довга коса, а обличчя... То була мовби Лія, а мовби й не вона. З таким макіяжем цілком виглядала на свої двадцять вісім, хоча без косметики вчора здавалася куди молодшою. Скільки б Сергій не дивився, не міг зрозуміти, що саме змінилося, але точно бачив разючі зміни. Темніші брови? Вужчі губи? Очі якісь не такі... Чи такі, як були? Гостріше підборіддя, родимка...

— А родимка навіщо? — спитав, перш ніж подумав, вказуючи на чорну горошинку прямо посеред щоки Лії.

Вона усміхнулася самими кутиками губ і лукаво спитала:

— Якого, кажеш, кольору були очі у тієї ескортниці, з котрою ти гарно повеселився?

Сергій не зрозумів, до чого раптом таке запитання, і вже хотів махнути рукою, але потім замислився про очі. Нахмурився, напружив мізки, та не міг згадати.

Зрозумівши, що не дочекається відповіді, Лія продовжила:

— А форму брів пам'ятаєш? Або наприклад, які у неї були губи?

Заперечна відповідь була написана на Сергієвому чолі. Коли б він побачив ту дівчину знову, точніше, Лію в тому образі, точно впізнав би, але отак по пам'яті не міг скласти в голові чіткий фоторобот.

— До чого ти ведеш?

— А що з її зовнішності ти точно запам'ятав?

Одразу мелькнув здогад: тату на грудях.

Он воно що! Розумно. Коли б йому довелося шукати ту дівчину, перше, що він перевіряв би — тату (ну якби вчасно не зрозумів, що то була майстриня перевтілень Лала).

— То ця родимка — теж маневр для відволікання уваги?

— Саме так. Ким би там не був твій перший підозрюваний і за яких би обставин ми не познайомились сьогодні, він запам'ятає дівчину з родимкою на щоці.

Від неї на версту разило самовпевненістю. Сергій нічого не відповів на це вихваляння, лише розвернувся до дверей і кинув:

— Ходімо вже.

— Я голодна, — прилетіло у спину. — Може, для початку даси щось поїсти?

Він глянув на годинник і вказав на двері праворуч.

— Кухня отам. Маєш п'ятнадцять хвилин, — а тоді докинув охоронцю: — Стасе, наглянь за нею.

Лія закотила очі під лоба і зиркнула Сергію у спину з обуренням. Його тілом пробіглися б не те, що звичайні мурашки, а цілі терміти, якби він тільки мав звичку пасувати перед чужими поглядами.

— Я не тікатиму! — заявила. — Думаєш, я хочу втекти від тебе зараз, щоб ховатися решту життя? Ховатися, повертатися на кожен шелест і постійно боятися, що моє обличчя і справжнє ім'я стануть всім відомими. Я схожа на таку дурепу? Ми домовилися, і я чесно виконаю свою частину угоди. А ти потурбуйся виконати свою.

— Мені здалося, чи я почув від тебе слово "чесно"? — випалив Сергій, нарешті повернувши голову.

— Не здалося. Якщо ми вже робимо спільну справу, то...

— Годі. Чекатиму в авто.

Лія невдоволено стисла губи і мовчки провела його поглядом до дверей. Навіть не сподівалася, що з ним буде просто, але все одно планувала таранити цю стіну. Самовладання її тюремника/замовника/тимчасового "начальника" (хто він їй зараз?) дало тріщину ще у підвалі, випустивши назовні грубість і лють, однак зараз незворушність повернулась. Що ж, доведеться підшукати більше інструментів для тарану. Тим паче, що від цього залежить її майбутнє.

Вона б навіть сказала, їхнє майбутнє.

Холодильник на кухні виявився забитим їжею з доставки. Вчора один з охоронців приносив їй перекус, але зараз меню було куди ширшим. Під пильним оком Стаса Лія дістала і розігріла овочеве рагу зі стейком. Їла швидко, поглядаючи на годинник. П'ятнадцять хвилин, то п'ятнадцять хвилин. Треба ж для початку запевнити у своїй слухняності.

Вона періодично поглядала на охоронця і навіть намагалася заговорити, але той зберігав незворушний вигляд, вже зовсім отямившись від її магічної трансформації. Що ж, з ним теж доведеться діяти хитріше.

Коли Стас вивів її на вулицю, Сергій вже чекав на задньому сидінні авто. Лія сподівалася, що вони поїдуть лише удвох, але за кермом сидів ще якийсь громило.

— Водити авто ти теж не можеш без хлопців? — не втрималася і пожбурила старою колючкою.

Сергій лише глянув косо, але й не подумав відповісти.

Авто виїхало з подвір'я і набрало максимально допустиму швидкість.

— То куди ми їдемо? Що треба робити? Ти мені хоч щось розкажеш?

— На іподром їдемо. Тобі треба подивитися на людину, яку я підозрюю, і заговорити з ним, почути голос. От і все.