4. Ув'язнення чи шанс

Пальці Сергія неквапливо пробіглися ґудзиками від верхнього до нижнього. Лія очікувала побачити тонку смужку шкіри, коли сорочка буде розстебнута, але дуже розчарувалася. Майка! Серйозно?! Хто це взагалі вигадав — одягати майку під сорочку?!

Сергій таким самим повільним, лінивим жестом скинув сорочку, відкривши її погляду в міру широкі плечі і рельєфні груди, обтягнуті зайвим шматком тканини.

— Накинь на себе, доки не привезли твої речі.

— Що?

Лія не одразу зрозуміла, що він віддає їй свою сорочку. Похапцем забрала річ і прикрилася нею, але одягати не квапилася.

— Очікувала чогось іншого?

— Авжеж не чекала, що останньою сорочкою поділишся.

Він прищурив очі, як часто роблять люди з короткозорістю.

— Знову збиралася спокушати? Думала, візьму тебе тут і зараз — й це вгамує мій гнів?

Лія обурено пирхнула.

— Я не Бастилія, щоб ти мене брав.

— От і добре, бо я теж не французький революціонер.

Вона вкотре сміливо відповіла на його погляд. Не нітилася, не почувалася винною за своє шахрайство, не показувала страху. І якби він знав справжню причину такого надміру впевненого поводження, цікаво, що зробив би — розсміявся чи розлютився?

Крім того, півправда була в тому, що чоловік навпроти їй подобався. Чому лише пів? Лія вже й не пам’ятала, коли послуговувалася всією правдою. Це слово взагалі було для неї чимось на зразок табу, поганої прикмети. Яка, к бісу, правда? Не накаркай. Правди не повинен знати ніхто. Як лікарі борються з хворобами, поліція — зі злочинами, так шахрайка — з правдою.

Тому півправда полягала у симпатії. З того самого вечора, коли супроводжувала Сергія Боярчука як ескортниця, вона не могла викинути його з голови. Він лякав і водночас чарував своєю силою, впевненістю, непохитністю. Лала завжди жила метеликом, якого манило полум'я небезпеки, але Лія відчула подібне вперше. Вперше сама тягнулася серцем до того, хто міг її спалити.

Зустріч у підвалі була не найприємнішою, звісно, але як там кажуть? Все, що не робиться, робиться на краще. Вона буде не Лала, якщо не поверне цю ситуацію на свою користь.

Сергій ще раз огледів її і нарешті повернувся до дверей. Вже торкнувся ручки, коли Лія перепинила дражливим запитанням:

— У тебе справді така відраза до мене?

На дні її погляду було видно щось більше за цікавість — кволу надію на те, що припущення помилкове.

Сергій гучно видихнув, мало не загарчав.

— Як би ти ставилась до того, хто загрожує справі, якій ти присвятила десять років життя?

Вона смикнула плечі вгору і цілком буденно відповіла:

— Я вже десять років роблю те, що роблю. І викривши мене, ти теж поставив моє майбутнє під загрозу.

— А я десять років тому купив маленьку збанкрутілу аграрну фірму, яка тепер — один з найбільших в Україні агропромислових холдингів, — він говорив, з останніх сил стримуючись, щоб не підвищити голос. — Останні три роки вклалав час, сили, зусилля, щоб вивести холдинг на фондову біржу. А через твою витівку тепер можу понести великі збитки.

— Через мою витівку? А може через твої незаконні оборудки? Жодна витівка не вдалася б, якби ти сам не зберігав у сейфі компромат на себе. 

Лія мала безпрограшний спосіб, як не піддатися докорам сумління — винуватити самого постраждалого. Адже, зрештою, дев’яносто відсотків постраждалих від її дій самі накликали на себе біду.

Сергій аж розтулив рота з подиву. Мало того, що не каялася, не боялася, так ще й його звинувачує! Нахабства у цієї дівчини через міру. Але нічого, він над цим попрацює. 

— Не буває повністю законного бізнесу, — глузливо відповів нарешті. — Особливо якщо йдеться про великий бізнес.

— Тоді так чи інакше я псую життя лише поганим хлопцям.

— То може ти Робін Гуд у спідниці?

— Ні, я ошуканка, аферистка, шахрайка. Але це мій спосіб вижити. І ти не змусиш мене почуватися через це винною.

— Я й не збирався. Твої почуття мене хвилюють менш за все.

Він пішов геть, гримнувши дверима. Лія почула шарудіння в замковій шпарині і косо посміхнулася.

Вона ніде не прокололася, щоб загриміти у в'язницю, але ось яким чином опинилася в ув'язненні.

Залишившись наодинці, нарешті надягла сорочку і трохи розслабилася. А тоді згадала про камери. Їх було дві, одна у кутку під стелею праворуч від дверей, інша по діагоналі, поруч з ліжком. І це тільки видимі. Ще ж кімната може бути нашпигована жучками і таємними камерами в неочікуваних місцях.

Тішило єдине. Перевага все одно була на її боці. У моральному, емоційному сенсі. Сергій їй не довіряв, і Лія знала про таке його ставлення. Але от йому самому доводилося вгадувати, що на думці у неї. Попри все, вона майже не показала страху, не дозволила залякати себе до втрати свідомості, правдоподібно у своїй розповіді змішала правду з вигадкою. А ще правдоподібно змовчала те, що слід. Нехай тепер не-французький-революціонер-Боярчук поламає голову.

А за грубощі і ляпас вона ще поквитається з ним. Неодмінно поквитається.

Лія розім'яла плечі, які досі нили після не надто зручної ночі у підвалі, а тоді вклалася у ліжко. Було не надто зручно лежати під прицілом камер, тож залізла з головою під ковдру, залишивши невеличку шпаринку, щоб дихати. Сама й не помітила, як провалилася у тривожний сон.

А прокинулася від шуму і вовтузіння у кімнаті. Не одразу зрозуміла, що відбувається, — туди-сюди снували охоронці, носячи якісь речі. Лія придивилася і вперше за два дні пораділа хоч чомусь — то були її речі з мікроавтобуса.

У лічені хвилини кімната стала схожою на гримерну циркової чи театральної трупи. Велетенська валіза з косметикою, трохи менша з прикрасами, дві — з аксесуарами. І гори, гори лахів.

Охоронці занесли все і залишили прямо посеред кімнати, не сказавши й слова. Хоча з того безладу, який творився з речами, Лія здогадалася: вони перевірили кожну кишеньку на предмет вмісту заборонених речей. Та й валізи з відмичками й іншими хитрими штучками не було. Добре, що у неї є ще одна в іншому місці.