3. Домовленість

Іноді вчасна капітуляція — єдиний спосіб виграти. У випадку Лії це ще був і єдиний спосіб вижити. Розмова з Боярчуком це наглядно показала. Він не відступить, тож відступити доведеться їй. Але тільки поки що.

 — Я розкажу тобі все, що знаю. Але ти повинен гарантувати, що відпустиш мене, і ми більше ніколи не перетнемося, — повторила вона з притиском.

Сергій повернувся і склав руки на грудях. Холодно відчеканив:

— Ти не у тій ситуації, щоб ставити умови.

— Я твоя єдина зачіпка.

— Ти моя проблема. А проблем треба позбуватися.

— Все одно плануєш мене позбутися... Тоді чому я повинна розповісти?

— Гм... Розкажеш, і можливо я проявлю трохи милосердя.

— Такі собі умови.

— Або такі, або ніякі.

Лія прикусила нижню губу і зиркнула на охоронця, який так і стояв у бойовій готовності.

— Тоді у мене не умова, а прохання — відпусти. Я ще можу виявитись тобі корисною.

Прямо як Золота Рибка. Може, ще й будь-які бажання виконає?

Сергій гмикнув і відповів:

— Розумниця, оце мені подобається вже більше... Я не вірю жодному твоєму слову, але якщо ти будеш переконливою і допоможеш знайти свого замовника, розійдемося з миром.

Їхні погляди схрестилися як мечі на полі бою. Ненависть, зневага і недовіра у тих поглядах були взаємними, на рівні, так що жоден не отримував перевагу.

Однак на боці Сергія стояли сила і влада. Як не крути, але Лія була повністю залежною зараз від його волі, і тільки це усвідомлення власної слабкості змусило першою відвести очі.

— Я дійсно не знаю, хто тебе замовив. Замовники зазвичай бажають залишатися анонімними.

— Як ти отримала замовлення?

— На електронну скриньку.

— Кажи адресу. 

— Я видалила лист.

— Нічого, гарному хакеру буде його нескладно відновити.

Лія зиркнула з-під лоба. Так просто схитрувати не вийде.

— У листі замовник попросив про особисту зустріч. Але ми не бачили облич одне одного. Клянуся, я не знаю, хто він.

— Детальніше.

Вона набрала повні легені повітря, дужче закуталась у ковдру і розповіла все. Як отримала лист з проханням про зустріч на одну зі своїх численних електронних скриньок. Як зустрілася з невідомим у ресторані — вони сиділи за сусідніми столиками спинами одне до одного. Як спочатку переконалася, що це не пастка, — підіслала замість себе випадкову перехожу, гарно заплативши за невелику послугу. Як вразилася замовленню і сумі, яку отримає за виконання.

Сергій слухав уважно і хмурився.

— Замовник знав, що документи у мене вдома?

— Знав. 

— Як ти після всього передала їх йому?

— Банально, але з кур'єром. Зустрілася з ним посеред вулиці в одному кінці міста, передала згорток, він завіз його в торговий центр, який вказав замовник.

— А як гроші отримала?

— Для цього у мене свій метод, це справи не стосується.

Розповідь не потішила Сергія, він до останнього сподівався почути ім'я. Минуло три місяці, але варто буде перевірити ресторан і кур'єра, може знайдуться якісь зачіпки. Звісно, шахрайка могла й брехати, тож у її чесності ще доведеться переконатися. Для початку слід все розпитати детально — авось десь проколеться. Тоді — перевірити електронну пошту.

— Можеш іти. І підготуй кімнату, — нарешті кивнув він охоронцю, а тоді знову звернувся до Лії: — А у нас ще довга розмова.

Вона полегшено видихнула, коли охоронець пішов геть.

Сергій взяв у кутку кімнати стілець і поставив навпроти ліжка. Сівши, закинув ногу на ногу, постукував пальцями по коліну. Якусь хвилину тривала напружена мовчанка, перш ніж він знову заговорив:

— Ти бачила замовника зі спини, чула голос. Щось мусила зауважити. Худий чи повний? Діалект? Акцент?

Лія мотнула головою.

— Він був у пальті з високим коміром і кашкеті. Огрядним не виглядав. Щодо манери говорити... Ні, жодного діалекту чи акценту не чулося, була на диво чиста, правильна українська. Єдине що… — вона завагалася, але врешті додала: — Голос мені здався не дуже молодим, я подумала, що чоловіку щонайменше п'ятдесят.

— Наскільки він розлого розповідав? На що скидалося — це замовник власною персоною чи посередник? 

Лія знову замислилася. Бачила, як дивився Сергій — вичікувально, прискіпливо, не надто вірив її словам. Повільно відповіла:

— Не думаю, що посередник. Надто впевнено відповідав на мої уточнювальні запитання, надто легко накинув ціну, коли я мало не відмовилася.

— Ти зможеш впізнати його за голосом?

— Минуло три місяці... Але я могла б спробувати. Якщо маєш записи голосу або можеш зателефонувати підозрюваним, я постараюся впізнати.

— Не хитруй, у записі чи по телефону голос звучить по-іншому. Мені треба точно знати, помилка недопустима. Зробимо інакше.

Лія заялозила на місці. Оце "інакше" насторожувало.

— Нам доведеться особисто перевірити підозрюваних. Я складу приблизний перелік, і почнемо завтра ж.

— Нам?

Сергій склав руки на грудях і подивився так, що у неї миттю пересохло у горлі.

— Так, нам. Я не відпущу тебе, доки не знайдемо замовника.

— І як це м-має виглядати? — не змогла впоратися з нервуванням, її голос затремтів. — Т-ти хочеш, щоб я залишилася тут? Наодинці з тобою?

— Чому так сполохалась? По-моєму, це мені слід остерігатись, залишаючись наодинці з ошуканкою.

— Чекай, я не згодна... Я приїжджатиму, коли покличеш, але лишатися тут з тобою не хочу!

Він мало не розсміявся.

— Думаєш, повірю? Досі не усвідомила, в якому ти становищі? Я не запитував, чого ти хочеш, а чого ні. Умови ставлю я. Ти виконуєш. І молишся, щоб все вдалося. Інакше пеняй на себе.

— Але мені треба...

— Що треба? Додому? І де ж твій дім, Лало?

Лія облизала вже зовсім покусані губи і насупилася. Завагалася, але врешті відказала:

— Не додому. Треба мій бус з речами.

Приховувати щось тепер було даремно. Навпаки, слід викликати його довіру, розказавши більше.