1. Шахрайка з безліччю імен

У такій ситуації вона ще не була. У всяких була, у такій — ні.

Як він, чорт забирай, здогадався?

Ні-ні-ні, навіть не так. Здогадатися, що тебе ошукали, — просто. От знайти ту, хто тебе ошукала, це вже не кожному рилу під силу.

Якщо, звісно, йдеться про неї — єдину і неповторну Олену, Наталю, Марічку, Галину, Настю… Які там ще імена вона брала? Здається, оминула лише своє справжнє. Ще би! Таке ім’я раз назви — запам’ятають назавжди, а цього хотілося менш за все.

— Євлалія. Євлалія Маринець, — прозвучало люто. 

Ну, може вона перебільшує щодо “запам’ятають назавжди”.

— Можна просто Лія, — бовкнула і одразу пошкодувала.

Один з охоронців з триметровими плечима і майже такою ж пикою самим поглядом дав зрозуміти, що тут відбувається не приятельське знайомство.

Тим часом його начальник підійшов ближче і нахилився. До болю стиснув її підборіддя і смикнув вверх так, щоб на обличчя падало більше світла з рожевощокої люстри.

— Мені начхати, як тебе насправді звати. Цікавить лише одне — де документи, які ти витягла з мого сейфа?

— Не розумію, про що ви. Вас бачу вперше, вашого сейфа і поготів не бачила.

Спина, намертво прив’язана до спинки стільця, затекла. Перетиснуті грубими мотузками руки нили. Лія сиділа так вже пару годин, і ще хтозна скільки доведеться, однак трималася добре — знала, що не має права показати страху.

Чоловік зітхнув. Його обличчя наблизилося, так що теплий дражливий подих ковзнув шкірою. Такі широкі повнуваті губи, як у нього, хотілося цілувати, а в такі глибокі сині очі вік би дивилася. Так Лія принаймні думала, коли побачила його вперше. Тепер же вартувало тікати від цих очей і губ світ за очі.

— Це точно вона? — спитав, озирнувшись до охоронців.

Сумнівався. Атож!

— Точно, — підтвердив один з них. — Ось, це все вона.

Він простягнув начальнику цілий стос фото. На верхньому була зображена рудоволоса краля в легінсах і шубі. Під ним — дівчисько з ґулькою, одягнене як шкільна бібліотекарка. Далі — блондинка у діловому костюмі і зі шкіряним портфелем. Наступна — повнувата жінка під сорок у довгій сукні. Важко було повірити, що це одна й та сама дівчина.

— Сергію!

У кімнату зазирнув ще якийсь хлопець і, окинувши оком картину, сконфужено спитав:

— Ви ще довго? Нам пора.

Сергій зі злістю зім’яв фото і пожбурив геть.

— Зачекай ще десять хвилин.

Подумки Лія зраділа — схоже, допит протриває недовго. Потім, певно, продовжиться, але у неї буде час помізкувати і знайти вихід.

Двері за незнайомцем зачинилися, і Сергій, той, кого вона обвела навколо пальця пару місяців тому, наблизився, знову грубо смикнувши її за підборіддя. Дівчина з золотистим хвилястим волоссям і переляканими сірими очима, яку зараз перед собою бачив, не була схожа на жодну з тих шахрайок. Точніше, на одну й ту саму шахрайку, яка плуталася біля нього тричі у різних образах.

— Я навіть не вимагаю піти і принести мені документи, хоча міг би. Просто скажи, кому ти їх віддала.

Лія ледве стрималася, щоб не гмикнути. Якщо вона зрадить одного свого клієнта, більше до неї не звернуться. Хоча це ще пів біди. Коли вона розкаже, цікаво, хто від неї позбудеться першим — ошуканий чи замовник?

Та й навіть це не було б проблемою, якби вона точно знала. 

— Я нічого не знаю і не розумію. Чого ви від мене хочете? Навіщо тут тримаєте?

Навіть сльозу театрально пустила. Сльоза далася легко, варто було уявити, що не вибереться з цієї халепи.

Його рука опинилася на її шиї і до болю стисла. Лія розтулила рота, судомно хапаючи повітря.

— Ти не вийдеш звідси живою, доки не розкажеш, — прошепотів він, а тоді трішки послабив захват. — Я кваплюся. Кажи вже, інакше доведеться отак сидіти прив’язаною до ранку.

Вона спробувала ковтнути якомога більше повітря, а тоді відповіла:

— Я не маю, що вам сказати.

— Розумієш, що накликаєш на свою голівоньку? Знаєш, що я можу з тобою зробити?

— Знаю.

Лія вперше наважилася зазирнути йому у вічі. Кволо сподівалася побачити там хоч легкий спогад про спільну ніч, але тепер у погляді Сергія не було й натяку на бажання. Лише холодна лють.

— Не те, про що ти подумала.

Він випростався і подивився так зневажливо з-під напівопущених повік, що здавалося, зараз у лице плюне.

— Роздягніть її до спіднього й залиште тут до ранку. Зв’яжіть руки і ноги. Усі речі, навіть меблі, заберіть, — сказав охоронцям і повернувся до виходу.

Вона сидітиме у самій білизні на холодному бетоні цілу ніч? Тоді до ранку не протягне. Усвідомлення безрадісної перспективи пробудило Лію, висмикнуло зі страху і летаргії. Слід було щось зробити.

Не вигадала нічого кращого, як розіграти істерику, почати смикатися і галасувати:

— Чекай! Куди ти пішов? Відпусти мене, козел! Я нічого не знаю і не скажу!

Сергій різко розвернувся на сто вісімдесят градусів, зробив два кроки назустріч, а тоді… Ляпас боляче обпік її щоку. Від удару вона аж похитнулася і мало не впала разом зі стільцем. Буквально відчула, як шкіра наливається кров’ю — не було сумніву, що на обличчі з’явиться чималий синець.

— Ти не знаєш, з ким зв’язалася. Думаєш, повіднікуєшся, покричиш ─ і відпущу? Якщо вихід моєї компанії на IPO зірветься через твою витівку, повір, на тобі живого місця не залишиться. Я не б’ю жінок, але для тебе, як бачиш, готовий зробити виняток.

Лія опустила голову і прикусила до болю губу. Він пішов, гримнувши дверима. З нею залишилися два охоронці.

То було сире напівпідвальне приміщення з бетонною підлогою і без жодного обігріву. Одне заґратоване віконечко було під самою стелею.

Охоронці наблизилися до неї і швидко відв’язали. Спробувала вирватися з їхніх рук, але не зробила й кроку — спіймали і боляче скрутили, одночасно зриваючи одяг.

Лія ще не зазнавала такого приниження. У її роботі траплялися які завгодно форсмажори. Іноді негідниками виявлялися замовники, іноді — ті, кого мусила ошукати. Та що там, порядними чоловіками серед усіх, з ким мала справу, виявлялися одиниці. За ошуканство жінок не бралася з солідарності. Тому й виходило, що постійно ходила по лезу бритви. Але порізалася вперше.