РОЗДІЛ 20 "Остання можливість"

—  Я не відмовилася б від  кави,  —   говорю, спускаючи  на  перший  поверх. Ніздрі  приємно лускотить    аромат  духмяного  напою,  що долітає  з  кафешки. Я   гарненько  відпочила  і  тепер  організм  потребує  додаткового  заряду  бадьорості.   Хоча,  моя  персональна  зарядка   йде  позаду. Мушу визнати — у  присутності  Борецького серце  б’ється  швидше і  світ  повниться  яскравими  рожевими  фарбами. 

—   До речі,  матимеш  прекрасну  можливість  перепросити  в  Олега  за свою  вчорашню непристойну  поведінку, — хмикає  за спиною колишній.

Дійсно,   біля  великого  панорамного вікна з протилежних боків столика  сидять Олег  та  Ліза.  Обоє виглядають втомленими і  наче  тільки вибрались  з постелі.  Олег  прикладає   до скроні  пляшку  холодної  води. 

—  Привіт!  — першою обзивається   дівчина,  махаючи  у  знак  запрошення  крихітною  долонькою.   Вона  потуплює погляд,  намагаючись  не  зирити на Макса. Схоже, у  парочки  дійсно  мала місце   безсонна ніч. 

—  Привіт,  — ми скромно вітаємось  у  відповідь,  чоловіки  обмінюються  рукостисканням.  Я сідаю  поруч  Лізи,  мій  колишній  — біля   знайомого, якраз  навпроти мене.

Мовчки  переглядаємось,  бо всі  дорослі  люди  і  розуміють,  хто з  ким  був цієї  ночі.

—  Лоро,  що будеш? Американо  чи  лате?  — турботливо  запитує  Макс, чим  одразу  привертає  увагу  присутніх.   Олег продирає  горло, усміхаючись  в  кути  губ. 

—  Американо.

Трясця, та  між мною  і Борецьким  нічого  забороненого не відбулось,  а  ніяковію  в  присутності  новоспечених  знайомих,  як  цнотлива  дівчинка  від   гострого анекдоту. 

—  Вчора  гарно відпочили,  — починає   розмову  власник  «Перлини»,  перекладаючи  пляшку  на  інший  бік. — У мене  аж голова розколюється.

—  У нас  була  думка  сходити у  похід. До вечора  могла  побродити  на свіжому  повітрі, помилуватись  красою  місцевого  лісу.    

—   Чудова  ідея,  —  він  підтримує  думку  Борецького. — Хоч  і  живу  у цих місцях, проте не пам’ятаю,  коли  востаннє  просто  гуляв  у  підніжжя.   Лізко, ти з нами? 

Дівчина   капризно морщить  носик.  Вочевидь,  шастати   лісами в  її плани  на  цей  відпочинок  не  входило.  Та й  не звикла  вона  до  життя  поза  межами  офісу  і  міста. 

—  Куди ж ви  без мене?— таки  погоджується.  — Я  дуже  добре  орієнтуюсь  на  місцевості. Навіть компас  не  доведеться   брати.

Її   щире  зізнання  викликає вибух  реготу. Поволі  напруга  в  нашій  компанії  спадає,  а  плани  на  похід  взагалі  об’єднують. На правах  господаря   Олег береться  організувати   незабутню  подорож,  решта     тішиться  у  передчутті. 

 Через годину  екстрених  зборів,  коли   сонце  котиться  за  полудень, вибираємось  на  прогулянку.   Ми з Лізою  несемо   кошики  з  перекусом,  чоловіки  — необхідне спорядження і  ковдри. Дорогою вони  згадують кумедні випадки   зі   шкільної лави  й  раз за  разом  наш розкотистий  сміх   відбивається  від гостроверхих шпилів,  губиться  у  блакитному небі. 

Я вперше в  горах.    Дивне почуття  накриває з головою,  всередині  кипить   таємничість,  наче ти торкаєшся  до скарбів  своїх   предків,  наче  єднаєшся  з  чистою  природою, історією  людства. На гадку  приходить  прочитана  ще в  дитинстві  книга  «Тіні  забутих предків» і  я  подумки  роблю  пунктик  сьогодні увечері  ще раз  переглянути  повість,   переосмисливши  її  по-новому.    

Олег приводить компанію   на  невеличку  галявину,  обгороджену  від  білого світу  густою  стіною   лісу.   Сонечко  висить прямісінько  над  нами,  тому   робимо  привал  в  тіні під крислатим  дубом. 

Чоловіки  возяться  з  багаттям,  а  ми  розбираємось  з  наїдками. 

—  Ви  з Борецьким давно знайомі?  — не втримавши цікавість в  душі,  запитує  Ліза.   Вона  швидко  розкладає  пластиковий  посуд,  крадькома  поглядаючи в  моєму напрямку. 

—  Давно, — чесно  зізнаюся.  

—  Ви  гарна  пара. Мабуть,  мені   необхідно  перепросити  за  свою  поведінку.  Я спершу  не втямила,  що ви разом. 

«А ми не разом. Колись  нам  було  добре вдвох, поки  Макс  не  зрадив  з  такою ж вертихвісткою, як  ти»,   — вертяться   на язику  пекучі  слова.  Макс перехопивши мій  погляд,  підморгує,  дарує усмішку.  Рідний,  близький і   далекий. 

  Переводжу  болючу   тему  на  іншу. Говоримо про роботу, про своїх колег  і  керівників.  На свіжому  повітрі   голова   та  погане самопочуття  взагалі  перестають турбувати. 

  Наші  супутники  повертаються   з шашликами. 

—  Дівчатка,   оцініть  старання,  —  звертається  колишній,  опускаючись    поруч  мене на   простирадло.  Як завжди, турботливий  та  уважний,  він   подає  смаколик  і  уважно спостерігає за  моєю реакцію.   Коли перший  шматочок  опиняється  в  роті,  та  я  блаженно  прикриваю очі (бо вийшло неймовірно апетитно),  він на всю   губу хвалить  і  себе,  і  Олега.  Непомітно  Борецький  присувається  ближче, підбирається.   І ось   однією   рукою  обіймає  за талію,  іншою —  погладжує  волосся, дихає мені у  шию. А  коли  Ліза  та Олег  відправляються   у глиб  лісу,  як говорять «на пошуки  ведмедя», відверто  забирається  під  футболку, пестить  живіт.   Його пальці  у   кількох сантиметрах  від  лінії  бюстгальтера.