РОЗДІЛ 19 "Твоя футболка"

Макс  мав  рацію   стосовно головного  болю. Ранковий  шок   під  теплими струменями  води  притуплюється, і назовні  виповзає     шалена  пульсація  в  скронях.   Я  довго стою в кабінці,     обіпершись  руками об  кахляні стіни й  не маючи  сили  зрушити.    Наприкінці   вмикаю  холодну   воду,  з якою  свідомість   проясняється.  Тільки контрастний  душ    розганяє туман перед очима. 

  У  ванні  не знаходжу   нічого  з  одягу,  окрім  свого  простирадла.   Прочинивши  двері    на  крихітну   шпарину,  прошу  Борецького   подати     з  шафи халат.    Для  безпечності  ховаюсь  за  стіну та  висуваю  руку  у  спальню. 

Я  не  прихильник  підглядань, — хмикає  з  протилежної сторони.  — А  любитель  спробувати  на  дотик. 

Подаючи  одяг,  він  наче ненароком  торкається  долоні.  Приємно,  лагідно,  ніжно... 

— Дякую, — бурчу у  відповідь,  швидко  закриваючись  у  сховку.  На превелике  здивування  в  руці  опиняється не халат,  а  біла чоловіча  футболка.   Його   футболка.  Не втримуюсь  і  прикладаю   до обличчя, вдихаю  на повні  груди  її свіжість,   божеволію  від  думки,  що до бісиків  приємно.  Ніби читаючи мої  думки,  Борецький   продовжує: 

—  Пам’ятаєш, як  вдома  ти  ходила  в  моїх  сорочках і  футболках?  Вранці   особливо.  Після  спільних, пристрасних ночей?

Моє бідолашне   серце   робить «стук-стук» на  кожнісіньке слово.  Між  нами   стіна,  але не вона  надійна  перепона.  Зрада,  образи,  сльози розділяють по-справжньому,  всього  не  забути,   не пробачити.   З відчаю  на  очі  навертається солона  волога, яку  оперативно   розтираю  і  даю  собі  команду  не розкисати. 

 Чую,  як  стукають у  вхідні  двері. Максим  йде.  Я сушу  волосся,  натягую  його  одяг.  Без  спідньої  білизни некомфортно  і  незручно.   Ось навіщо нагадав  про  минуле,   тепер  стократ  почуватимусь   ніяково  у  його присутності. 

Та до вечора  у заперті  не просидиш,  тож доводиться  повертатись  в  компанію  минулого. 

Борецького   застаю на  відкритому  балконі,  я якого відкривається  неймовірний вигляд  на  гори. Я   вже третій  день  на «відпочинку», а  досі  не  встигла   насолодитись  місцевим  краєвидом.      На фоні   пейзажу  Макс   видається   ожилим  грецьким     богом, який   завітав  на  грішну  землю  догодити  коханій. Чоловік  поправляє квіти  в  маленькій  вазі. Цього разу  польові  маки з  терпким  ароматом.  На столику,  застеленому  вишитою   скатертиною, красується  глиняний  посуд.  Колишній застигає   з  черпаком  в руках,   допитливо  змірює  мене  з  голови  до ніг.  

— Сьогодні, сподіваюсь,  труси  вдягнула? 

Корчу   гримасу  і  показую  кінчик  язика. 

— Я думав  Олег тебе вчора   з’їсть. 

— Ну,  Ліза також  була  не проти продовження   вечора,  —  ріжу  у  відповідь, на  що  Борецький  заходиться сміхом. 

— Ти навіть уявити  не можеш,  що вона  намагалась   зробити  під  барною стійкою. 

Я картина  закатую очі.  Сівши  на   плетений  з  лози стілець,  зазираю  у тарілку, з якої   парує  духмяна  страва. 

— Я замовив  овочевий  суп  і  чай  з трав.   Після сніданку, якщо  не  полегшає,  доведеться  випити пігулку.   

— Я   вчора   дуже перебрала? 

— Це питання  чи  уточнення?— Борецький  береться  за  ложку.  —  Ми  обоє  гарно  випили. Головне — не натворили дурниць  з ким  не  потрібно.  Смачного! 

  Їжа  обпікає  шлунок,  швидко  повертаючи  організму  здоров’я.  Краєм  ока  поглядаю  на  співрозмовника.  Він   займається стравою,  час  від часу  відволікаючись  на  красу  Карпат. 

— Сьогодні  сонячна  погода.  Пропоную  сходити  у  похід  або відвідати  чани. 

Від думки,  що знову  доведеться  роздягатись  перед   Максом,  ніяковію.  Поспішаю  вибрати  перший варіант. 

— Нам  доведеться  взяти із собою  Олега,  бо вчора  некоректно вийшло  з моєї сторони  втекти не попрощавшись,  — стиха вимовляю,  чим викликаю  в   нього   неабияке  здивування.  

— На мою думку, Олег  і  Ліза  знайшли  один  одного  та  прекрасно  провели  час. Не  бачу підстав  хвилюватись  за мого   однокласника. 

Коли  зі сніданком  покінчено,  Макс  самостійно   складає  посуд  та  повідомляє  адміністраторку   про  необхідність  прибрати. Поки колишній  займається  побутовими справами, я,  підібгавши  ноги й  прикривши очі, просто мовчу.  Не зглядаюсь   як  сон  обтяжує  тіло, затягує  спокійною  пеленою.   

— Знову   доведеться  нести  в   ліжко,  — над  головою  чути  лагідний голос  Борецького. Немає у  ньому  ні  краплини  докору, ні невдоволення  моїми вчорашніми витівками.  Поведінка  Макса  повертає в  давно  забутий час,  коли ми купались  в  тихому  людському  щасті.  Сильні  чоловічі  руки  хапають у свої   обійми,  обережно  переносять  в спальню,  вкладають  на  ліжко.  Він турботливо  накриває  мене тонким  простирадлом  і  забирає волосся  з чола. Так  приємно  згорнутись  клубочком,  просто подрімати. Через деякий  час  ліжко  поруч  прогинається,  чується  стукіт  клавіатури.    У Макса  вихідного  немає. 

Я  провалююсь   у  сон — здоровий, цілющий  і  такий  необхідний  для    голови,  у якій  гуде    наче у  вулику.