РОЗДІЛ 16 "Чорна сукня"

Один!  Два! Три! Видих…

Я   розтискаю  долоні,  міцно стулені  в  кулаки.

Я  готова  вийти  за межі    номера. 

 Роблю  пів оберта  головою  і  наостанок  дивлюсь  на   своє  відображення у високому  дзеркалі. У  голові  прокручується  ромова   із   сестрою. 

— Ця  сукня  не  твоя! Вона  нова,  з  етикеткою!  — верещу  в  трубку,  судомно  зминаючи   блискучий  клаптик   тканини,  якого  вистачить   на  прикриття  виключно  грішних   місць.  — Коли встигла  купити? 

— Лорко,   плаття  дуже  гарне, з останньої колекції. На нього  була  знижка  у  сімдесят  відсотків,   ось  я  не  втрималась. 

— Сімдесят  відсотків   знижки  на  нову  колекцію?   — гарчу  у  відповідь. Я  ненавиджу  брехню,  навіть  мізерну.  —  Я  не  розумію,  куди в  подібному  можна  вийти?  Хіба  ти зібралась,  —  решту  образливих  слів  заковтую   зі злістю.  Продираю  горло,  в якому  клубком  стоїть   розчарування.  Я  гарую   за нас  двох, щоб якомога  швидше  зібрати  гроші  на власне  житло,  тоді  як  сестричка  вештається  по  бутиках, скупляє   зайві  речі, а  потім   підсовує  мені.    Ірина  виклала улюблений  літній  діловий  костюм,   помістивши  замість  нього  мрію  шістнадцятирічної  дівчинки-підлітка,  що  шукає  пригод на  п’яту  точу.    

—  Ларисо, квіточко,  не  будь дурненькою.  У цій  сукні   ти  станеш королевою  будь-якої вечірки. Головне — розслабся,  випий  келих  вина  і  придивись  гарненького  колегу,   пофліртувавши  з  яким добряче  потріпаєш нерви  Борецькому.   Негідник  заслужив  кусати  лікті  за  моєю  любою сестричкою.

— Ні!

— Так!  — по інший  бік  зв’язку  роздається  підвищений  голос   авантюристки. — Один раз в житті  зроби  щось  неправильно! Одягни відверту  сукню, накрути волосся,  нанеси  яскравий  макіяж,   потанцюй, відірвися… Тебе  ж ніхто  не знає,  окрім  Макса. Через кілька  днів  повернешся  в  наші  улюблені сірі  будні. 

— Я   тебе готова  вбити. 

— Ліпше зроби, як  радить  сестра. І  фото  не забудь скинути. Чекатиму! 

— Іро! 

Та  де там!  Хитрюга   швидко  натискає  сенсорну кнопку  відбою. Довго  стою  і  роздивляюсь  покупку  року. Згадую  Катю,  Лізу… Дівчата  без комплексів,  ця  одежина  їм  явно  б  пасувала…

А мені? 

Вечірка   вже  почалась. З  першого  поверху  долітають   звуки  музики,  а   я  досі  не вийшла  з кімнати. Очі  всоте сканують  відображення  у  дзеркалі.   Звідти дивиться не   Лора  Василевська, а  ожила  лялька  Барбі. Я  не перебільшую, коли  порівнюю себе  з  еталоном  вигаданої краси. 

  Сукня  зовсім коротенька,  зав’язується  на  шиї,  блищить  в  переливах  світла.   А   найважливіше,  що спина  оголена,  майже  до самісінького попереку.     Довелось   зняти бюстгальтер, і  тепер я  почуваюсь   зовсім  голою,  порочною і  навіженою. 

— Ні,  не можу!  Треба  випити! 

Сказано  — зроблено! 

Добре,  що в  номері  є  мінібар.   Знайшовши  бренді,  відливаю в склянку  і  без  роздумів  перехиляю.   Пекуча  рідина  щипає горло,  на очі  навертаються  непрохані сльози. Закусити  чи  запити  нічим, тож банально прикладаю  до носа  кісточки  пальців   та  роблю глибокий  вдих.  Через секунду  гаряче  тепло  повзе   венами,  розганяє адреналін. 

Повторюю.  Тепер пече  менше,  але  дві  чарки  пити    не можна. 

Втретє хлюпаю в  склянку  бурштинової  рідини.    

Ох,  даремно  я  відмовилась  від  обіду.    Спиртне  на  голодний  шлунок  рубить  чудеса:   Лора  почувається  як  ніколи  сміливою. 

Роблю  дубль  номер  два. Тобто  знову  йду  до вхідних дверей,  знову   дивлюсь  на  себе  в  дзеркало. Волосся  завите  великими  кучерями,    високі  підбори  додають  зросту   і  роблять  ноги стрункими.  Мені  дуже  подобається!

Стоп!  А це  що? 

Боковим   зором  чіпляюся  за гумку мереживних  трусиків,  що визирають  з-під  верхнього  краєчка    сукні! 

— Зайве  за  борт!  — вимовляю вголос та  знімаю,  як  здається  у  цей   момент,   непотрібну  деталь  гардероба.

Мереживо десь  летить в сторону. А  що Борецький  хотів?   Сам  же говорив  почуватись як вдома!  Щоправда,  я  так  не  роблю,  але сьогодні  можна.    

Притримуючись  за  поручні, спускаюсь  в  хол,   де всі  веселяться  і  вже  розбились  на  групки. 

Широку спину  Макса  за  імпровізованою  барною  стійкою  помічаю  одразу. Мабуть,  у  мене  безумовний  рефлекс  на  колишнього,  я  наче  нутром  його чую.   

 Впиваюсь  поглядом в  широкі  плечі,  щільно обтягнені   сорочкою,  бо їхній  власник  тримає  руки на  столі  й  потягує  спиртне.     Навіть  на значній  відстані   вловлюю  ауру  його  сили,  внутрішнього наріжного каменю, котрі  манять,  притягуюсь  моє  бідолашне  серце  магнітом,  змушуючи  забути   образи минулого,  дику, не пояснювальну  ревність   до   Лізи. 

 Дивним  чином  не помічаю  нікого  навкруги. Тільки  він. Рідний  і   такий  далекий   водночас. 

Зовсім  поруч  озивається  моя  новоспечена  подруга Ліза: